Його бліді пальці обережно зав’язали вузол. Затим він підняв свій витвір і продемонстрував мені, як той танцює.
Я дивився на це веселе стрибання, подумки повертаючись у власне дитинство. Хотів би я мати тоді таку забавку, з яскраво розмальованого дерева, з рівненько вигладженими краями.
— Хотілося б, щоб моя донька мала такі речі, — почув я зненацька власний голос. — Майстерно зроблені іграшки, м’які яскраві сорочечки, гарні стрічки до волосся і ляльки, щоб їх обіймати.
— Вона все це матиме, — серйозно пообіцяв мені Блазень. — Матиме.
Дні поволі минали. Мої долоні почали набувати нормального вигляду, де-не-де на них навіть з’явилися мозолі. Цілителька сказала, що мені вже можна ходити без перев’язки на спині. Я не міг усидіти без діла, але знав, що не досить зміцнів, аби рушати в гори. Моя бентежність передалася Блазневі. Я не усвідомлював, скільки ходив кімнатою, аж до вечора, коли він встав із крісла та перегородив мені дорогу столом, щоб збити з курсу. Ми разом засміялися, але це не розвіяло прихованої напруги. Я почав вірити, що руйную спокій усюди, куди потрапляю.
Кеттл часто приходила в гості та морочила мені голову вичитаними у своїх сувоях відомостями про Білих Пророків. Надто часто там згадувався й Каталізатор. Інколи в цю дискусію втягувався і Блазень. Та переважно, коли вона намагалася все це нам пояснити, він збував її безглуздим бурмотінням і мугиканням. Я майже тужив за її похмурою мовчазністю. Зізнаюся: чим більше вона говорила, тим більше я дивувався, як це жінка-бакійка зуміла заїхати так далеко від свого рідного краю і стати вірянкою далекої науки, що одного дня змусила її повернутися на батьківщину. Та тут знову з’являлася давня Кеттл і відбивала мої хитро поставлені запитання.
Приходила й Старлінг, хоч не так часто, як Кеттл, і зазвичай тоді, коли Блазень виходив із дому, щоб залагодити якісь справи. Здавалося, вони не могли перебувати в тому ж приміщенні, не висікаючи іскор одне з одного. Тільки-но я зміг рухатися, як вона почала намовляти мене на спільні прогулянки, мабуть, для того, щоб уникнути Блазня. Думаю, що вони пішли мені на користь, але задоволення не приносили. Я набирався зимового холоду, а розмови з менестрелькою переважно викликали у мене тривогу та хвилювання. Вона часто говорила про війну в Баку, викладала уривчасті відомості, підслухані від Чейда та Кеттрікен, бо часто бувала з ними. Грала їм вечорами, найкраще, як уміла з ушкодженою рукою та позиченою арфою. Мешкала у великій залі королівської резиденції. Смак придворного життя, здається, їй відповідав. Часто була жвавою, повною ентузіазму. Яскраве горянське вбрання підкреслювало її темні очі та волосся, а холод додавав кольору щокам. Було помітно, що Старлінг оговталася від усіх давніх нещасть, стала ще енергійнішою, ніж досі. Навіть її рука добре гоїлася, а Чейд допоміг їй виміняти дерево на нову арфу. Собі на сором, через її оптимізм я почувався лише старшим, слабшим і втомленішим. Година чи дві, проведені з нею, виснажували мене так, наче я об’їжджав норовисту кобилку. Вона постійно на мене тиснула, вимагаючи з нею погоджуватися. А я часто не міг цього зробити.
— Він мене нервує, — якось сказала мені Старлінг в одній зі своїх звинувачувальних промов проти Блазня. — Річ не в його кольорі, а в його манерах. Ніколи не скаже нікому приємного чи бодай простого слова. Навіть дітям, що приходять до нього по іграшки. Ти помітив, як він з ними дражниться, як глузує з них?
— Він любить їх, а вони його, — втомлено відповів я. — Дражниться з ними, але беззлобно. Як дражнить усіх інших. Дітям це подобається. Жодна дитина не хоче, щоб із нею розмовляли зверхньо.
Коротка прогулянка змучила мене дужче, ніж я хотів би їй зізнатися. Та найбільш втомливою була потреба постійно захищати від неї Блазня.
Вона не зволила відповісти. Тут я помітив, що Нічноокий слідкує за нами. Непомітно перебігав від сховку під деревами до засипаних снігом кущів у саду. Навряд чи його присутність була великою таємницею, а втім, йому було ніяково відкрито ходити вулицями. Знання, що він поблизу, давало мені дивну розраду.