Я спробував змінити тему.
— Я вже кілька днів не бачив Чейда, — ризикнув я.
Мені неприємно було витягувати з когось новини про нього. Але він не приходив до мене, а я не пішов би до нього. Не те щоб я ворогував із ним, але не міг простити йому планів з моєю дитиною.
— Я співала для нього вчора ввечері. — Менестрелька всміхнулася на цей спомин. — Він був таким дотепним. Зумів навіть викликати усмішку на обличчі Кеттрікен. Аж складно повірити, що він стільки років жив так самотньо. Притягує людей до себе, як квітка бджіл. Напрочуд галантно дає жінці зрозуміти, що він нею захоплюється. І…
— Чейд? — недовірливо перепитав я. — Галантно?
— Звичайно, — втішено сказала вона. — Він може бути вельми чарівним, якщо має на це час. І коли я співала для нього й Кеттрікен, то він дуже мило мені дякував. У нього чудові придворні манери, він справжній облесник. — Старлінг усміхнулася сама собі, і я побачив: хай що сказав Чейд, він був із нею дуже люб’язним.
Спроба уявити собі, як Чейд упадає за жінками, вимагала від мене руху в незвичному напрямку. Я не міг вигадати, що на це відповісти, тож залишив менестрельку в приємній задумі. За якийсь час вона несподівано додала:
— Знаєш, він не піде з нами.
— Хто? Куди? — Я не міг зрозуміти, чи то через недавню гарячку геть отупів, чи то думка Старлінг перестрибувала з предмета на предмет, наче блоха.
Вона поплескала мене по плечі, мабуть, щоб утішити.
— Ти втомився. Краще б нам повернутися. Я завжди можу сказати, коли ти втомлюєшся, бо ставиш тоді найдурніші запитання. — Вона глибоко вдихнула й продовжила розпочату тему далі. — Чейд не піде з нами шукати Веріті. Мусить повернутися до Баку, передати звістку про наш похід і зміцнити дух у тамтешніх людей. Він, звичайно, вшанує твої бажання і не згадуватиме про тебе. Лише те, що королева вирушила шукати короля, щоб усадовити знову його на престол.
Вона помовчала й заговорила, намагаючись, щоб це звучало наче знічев’я.
— Він попросив, щоб я склала для нього кілька простих куплетів на мелодії старих пісень, щоб їх можна було легко вивчити та заспівати. — Старлінг усміхнулася, і я міг сказати напевно, що ця просьба дуже їй полестила. — Він розсіватиме їх у придорожніх тавернах і заїздах, а вони, мов насіння, проклюнуться та проростуть. Прості пісні, що розповідатимуть, як Веріті повернеться і все виправить, а спадкоємець Провісників зійде на престол, щоб об’єднати Шість герцогств у звитязі та мирі. Він каже, що це найважливіше: підкріпити людський дух і змалювати їм образ, як повертається Веріті.
Я викинув з голови все її торохтіння про пісні та пророцтва.
— Ти казала: з нами. Хто це ми? І куди ми йдемо?
Старлінг швидко зняла рукавичку і приклала руку мені до чола.
— У тебе знову гарячка? Може, зовсім невеличка. Рушаймо назад додому. — Коли ми повернули та пішли тихими вулицями, вона терпляче додала: — Ми, себто ти, я і Кеттрікен, мусимо знайти Веріті. Чи ти вже забув, чого прийшов у Гори? Кеттрікен каже, що дорога буде тяжкою. Сама подорож до місця битви не надто складна. Але якщо Веріті звідти пішов, то подався однією з древніх стежок, позначених на її старій карті. А тих стежок, може, вже й нема. Батька Кеттрікен, вочевидь, не дуже тішить її задум. Він цілковито поглинутий війною проти Регала. «Доки ти шукаєш свого мужа-короля, твій фальшивий брат намагається захопити в неволю наш народ», — сказав він їй. Тож Кеттрікен мусить обійтися тими запасами, які їй дадуть добровільно, і взяти з собою лише тих людей, які підуть із нею, замість зостатися і битися проти Регала. Таких людей, звичайно, не надто багато, і…
— Я хочу повернутися до Блазневого дому, — слабко сказав я.
Голова мені йшла обертом, шлунок стискався. Я забув, що саме так було при дворі короля Шрюда. Чого я сподівався, що тут буде інакше? Складалися плани, ухвалювалися рішення, а тоді мені казали, чого від мене хочуть, і я це робив. Хіба ж не такою завжди була моя функція? Рушай туди й туди, убий людину, якої ти ніколи досі навіть не бачив, а це все з наказу когось іншого. Не знаю, чого мене так вразило те, що всі їхні грандіозні плани розвивалися без жодного слова від мене. Наче я кінь у стійлі: тільки й чекає, коли його осідлають, сядуть на нього верхи, натягнуть вуздечку та рушать на полювання.
«Що ж, саме таку угоду я й запропонував Чейдові», — нагадав я собі. Вони можуть забрати моє життя, тільки б дали спокій моїй дитині. Чого ж дивуватися? Чого взагалі перейматися? Мені слід просто повернутися до Блазня, спати, їсти та збирати сили, доки мене не покличуть.