Тож він подався просто до Баккіпа, залишив там звістку каменяреві, той передав її комусь іншому, і так воно йшло, аж доки Чейд не прийшов на зустріч із Баррічем на рибальській пристані. Вони обидва не могли цьому повірити.
— Барріч не міг змиритися з думкою про твою смерть. Я не міг зрозуміти, чого ти ще там залишався. Я розіслав повідомлення всім своїм спостерігачам, уздовж усієї річкової дороги, бо не сумнівався: ти не втечеш до Бінгтауна, а негайно ж рушиш у Гори. Я мав цілковиту певність, що, попри всі випробування, твоє серце зосталося щирим. Саме це я й сказав Баррічу тієї ночі: облишмо хлопця, даймо йому спокій, хай сам відкриє, кому належить його вірність. Я побився з Баррічем об заклад, що, коли ми дамо тобі волю, ти, як випущена з лука стріла, полетиш просто до Веріті. Думаю, саме це і вразило нас найбільше. Що ти помер там, а не в дорозі до свого короля.
— Ну що ж, — з чудною пияцькою насолодою проголосив я, — ви обидва програли. Ви обидва думали, що так добре мене знаєте, обидва вважали, що створили знаряддя, яке не може опиратися вашим задумам. Та я там НЕ помер! І не подався шукати свого короля. Я пішов убити Регала. Для себе. — Я відкинувся на спинку крісла і схрестив руки на грудях. Тоді різко випрямився, відчувши неприємний натиск на ще незагоєну рану. — Для себе! — повторив я. — Не для мого короля, не для Оленячого замку, не для жодного з Шести герцогств. Пішов його вбити для себе. Для себе самого.
Чейд лише зиркнув на мене. Але з камінного закутка, де сиділа, погойдуючись, Кеттл, пролунав задоволений старечий голос:
— Білі Письмена кажуть: «Прагнутиме крові роду свого, та його спрагу не буде втамовано. Каталізатор даремно жадатиме хатнього вогнища і дітей, бо діти його належатимуть іншим, а чужа дитина стане його власною…»
— Ніхто не змусить мене виконувати такі пророцтва! — ревнув я. — А, загалом, хто їх вигадав?
Кеттл загойдалася. Мені відповів Блазень. Говорив м’яко, не відриваючи погляду від своєї роботи.
— Це я. В дитинстві, у дні моїх сновидінь. Перш ніж я побачив тебе деінде, крім своїх снів.
— Ти приречений виконати їх, — лагідно сказала Кеттл.
Я кинув свій келих на стіл.
— Будь я проклятий, якщо зроблю це! — закричав я.
Ніхто не здригнувся і не відповів мені. У жахливу мить кришталево чистого спогаду я почув голос батька Моллі з його закутка біля димаря. «Прокляте дівчисько!» Моллі здригнулася, та не зважала на нього. Знала, що безглуздо сперечатися з п’яним.
— Моллі… — п’яно зойкнув я, опустив голову на руки й заплакав.
За якийсь час Чейдова рука лягла мені на плече.
— Облиш, хлопче, це тобі не допоможе. Лягай у ліжко. Завтра мусиш постати перед своєю королевою. — У його голосі було куди більше терплячості, ніж я заслужив, і зненацька я зрозумів глибину своїх грубощів.
Я витер обличчя рукавом, і мені вдалося підвести голову. Не опирався, коли він допоміг мені встати і скерував у куток, у бік ліжка. Сівши на краю постелі, я тихо сказав:
— Ти знав. Ти все знав з самого початку.
— Що знав? — втомлено спитав він.
— Знав про Каталізатора й Білого Пророка.
Чейд випустив носом повітря.
— Я нічого про це не знав. Лише дещо, про них написане. Згадай, що до зречення твого батька всі справи були до певної міри урегульовані. Поселившись у своїй вежі, я мав багато довгих літ, коли мій король кілька місяців поспіль не потребував моїх послуг. У мене було вдосталь часу на читання і багатий запас сувоїв. Тож я зустрічав чужинські розповіді та записи, що стосувалися Каталізатора і Білого Пророка. — Його голос став лагідним, наче він забув про гнів у моєму запитанні.