— Лише після того, як Блазень прибув до Оленячого замку і я тихцем виявив, що він дуже цікавиться такими писаннями, мій інтерес зріс. Ти сам сказав мені колись, що він називав тебе Каталізатором. Тож я почав міркувати… та, правду кажучи, не дуже вірив усім цим пророцтвам.
Я обережно ліг. Знову міг лежати на спині, от-от мені вдасться і спати так. Перекотився на бік, роззувся, натяг на себе покривало.
— Фітце?
— Що? — неохоче спитав я Чейда.
— Кеттрікен на тебе сердиться. Не сподівайся завтра від неї терплячості. Та пам’ятай, що вона не тільки наша королева. Вона жінка, яка втратила дитину і яка понад рік мучилася непевністю стосовно долі свого чоловіка, її вигнано з країни, що стала їй рідною, і це лише для того, щоб нещастя погналися слідом за нею, до її вітчизни. Її батько згіркнів, і це можна зрозуміти. Дивиться на Шість герцогств і Регала очима воїна, йому бракує часу на пошуки брата свого ворога, навіть якби він вірив, що той живий. Кеттрікен самотня, куди самотніша, ніж ми з тобою можемо уявити. Знайди вибачення для жінки. І шанобу до своєї королеви. — Він ніяково зупинився. — Завтра ти потребуватимеш і того, й того. Я мало чим зумію тобі допомогти.
Думаю, що Чейд і далі розвивав цю тему, та я перестав слухати. Невдовзі на мене накотилася хвиля сну.
Минув уже певний час, відколи сни Скіллу перестали мене турбувати. Не знаю, чи моя фізична слабкість врешті-решт прогнала сни про битви, чи мій постійно піднятий захист від Регалової групи закрив для них мій мозок. Тієї ночі мій короткий перепочинок добіг кінця. Сила Скілл-сну, який вирвав мене з мого тіла, була такою, наче могутня рука потяглася до мене, вхопила за серце й витягла назовні. Зненацька я опинився в іншому місці.
Це було велике місто, тобто воно мало численне населення. Та ця людність не скидалася на жодну, яку я досі бачив, і такі помешкання мені теж дотепер не траплялися. Будівлі злітали вгору, звивалися спіралями, здіймаючись аж до небес. Форми їхніх кам’яних стін здавалися текучими. Були там витончені ажурні мости. Сади каскадами спливали вниз із бічних стін або, чіпляючись вусиками, п’ялися вгору. Були там фонтани, що танцювали, були й інші — тихі водойми. На вулицях міста повно яскраво вдягнених людей, численних, як мурашки.
Проте все було тихим і спокійним. Я відчував рух людей, плюскіт водограїв, запах розквітлих рослин у садах. Усе це там було, та коли я обертався, щоб його побачити, то воно зникало. Мій розум відчував тендітну ажурність мостів, але око бачило лише купу уламків, що ржавіли і гнили. Покриті фресками стіни вивітрилися до грубо оштукатуреної цегли. Досить повернути голову — і грайливий фонтан перетворювався на зарослий бур’янами пил у зруйнованому басейні. Квапливий натовп на ринковій площі говорив лише голосами рвучкого вітру, що ніс із собою кусючий пісок. Я рухався крізь це примарне місто як безтілесний шукач, неспроможний розгадати, чого я тут і що мене сюди притягло. Там не було ні світла, ні темряви, ні літа, ні зими. «Я поза часом», — подумав я і замислився, чи це остаточне пекло з Блазневої філософії, чи фінальна свобода.
Врешті далеко попереду я розгледів маленьку людську постать, що крокувала однією з широких вулиць. Чоловік схилив голову, затулив краєм плаща рот і ніс, захищаючись від піску та вітру. Він не належав до примарного натовпу, а йшов крізь руїни, оминаючи місця, де якісь земні порухи змусили бруковані вулиці запастися або здійнятися вгору. Тільки-но його побачивши, я відразу зрозумів, що це Веріті. Я знав це завдяки поштовху життя, відчутого в грудях. Здогадався, що мене притягнув сюди крихітний кристалик Скіллу Веріті, який зостався у моїй свідомості. Ще я відчував, що йому загрожує найбільша небезпека. Проте не бачив нічого грізного. Він був доволі далеко від мене, я бачив його крізь туманні тіні будинків, оточених привидами ринкового натовпу. Він тяжко ступав, самотній, недоступний цьому примарному місту і однаково якимсь чином поєднаний з ним. Я нічого не бачив, але небезпека висіла над Веріті, як тінь велетня.
Я поспішив за ним і не встиг й оком змигнути, як опинився біля нього.
— Ах, — привітав він мене. — Нарешті ти прийшов, Фітце. Ласкаво просимо.
Не зупинився, йдучи, навіть голови не повернув. А все-таки я відчув тепло, наче він потиснув мені руку, вітаючись, але не потребував відповісти. Натомість побачив його очима спокусу та небезпеку.
Перед нами пливла ріка. Це не була вода. Це не був блискучий камінь. У ній була частка того й іншого, але вона не була ними. Перетинала місто, як блискуче лезо, виливаючись із гірської розколини позаду нас і стікаючи далі, аж доки не зникала у древнішій водній річці. Як вугільний пласт, оголений різцем припливу, як жила золотоносного кварцу, — так тяглася вона по земній поверхні. Це була магія. Там пливла найчистіша стародавня магія, цілковито невблаганна і байдужа до людей. Ріка Скіллу, по якій я з неймовірними труднощами вчився стернувати, мала такий стосунок до цієї магії, як букет вина до самого вина. Те, що я бачив очима Веріті, існувало фізично, так, як і я сам. І воно відразу ж мене притягло, як вогонь свічки притягає нічного метелика.