Коли він говорив про себе, глузлива нотка в його голосі була їдкішою за будь-яку отруту, що я на нього виплюнув. Я не міг сказати й слова. Барріч сів, скинув чоботи на підлогу. Глянув на мене.
— Я не хотів, щоб ти був таким, як я, Фітце. Такого я нікому не побажав би. Я хотів, щоб ти був таким, як твій батько. Та інколи мені здавалося, — хай що б я робив, ти вперто брав собі за взірець моє життя.
Якийсь час він вдивлявся в жар. Врешті-решт тихо заговорив до вогню. Наче розповідав сонній дитині стару легенду.
— Я народився в Державах Чалседу. У малому приморському містечку, риболовному й корабельному порту. На самому дні. Мати прала, щоб утримати мою бабу і мене. Батько помер до того, як я народився, його забрало море. За мною доглядала баба, але вона була дуже стара і часто нездужала. — Я швидше почув, ніж побачив його гірку посмішку. — Невільниче життя не додає жінці здоров’я. Вона мене любила і виховувала найкраще, як могла. Та я був не з тих хлопців, що тихо граються собі в хаті. А вдома не було нікого досить сильного, щоб опиратися моїй волі.
Тож я ще дуже малим пов’язався з єдиною сильною істотою в моєму світі, що мною зацікавилася. Це був вуличний пес. Шолудивий. Покритий шрамами. Вся його цінність — уміння виживати, вся його вірність належала мені. Як моя вірність належала йому. Його світ, його звичаї були всім, що я знав. Бери, що хочеш, коли хочеш, і не переймайся, взявши. Я певен, — ти знаєш, про що я. Сусіди думали, що я німий. Мати думала, що я недоумкуватий. Баба, я певен, дещо підозрювала. Намагалася прогнати пса, але я, як і ти, керувався у цих справах власною волею. Мені було, мабуть, літ вісім, коли він пробіг між конем і возом, кінь його хвицьнув, і він помер. Саме крав шматок бекону.
Барріч підвівся зі стільця, підійшов до покривал.
Він відібрав у мене Нюхача, коли я був молодшим цього віку. Я вважав його мертвим. Але Барріч справді пережив раптову смерть свого товариша по зв’язку. Це не надто відрізнялося від власної смерті.
— Що ти зробив? — тихо спитав я.
Я чув, як Барріч стелить ліжко і вкладається в нього.
— Навчився говорити, — за мить відповів він. — Баба змусила мене пережити смерть Різуна. У певному сенсі я переніс цей зв’язок на неї. Не те щоб я забув Різунові уроки. Я став злодієм, навіть і непоганим. Завдяки моєму новому ремеслу життя матері та баби трохи покращало, хоч вони ніколи не здогадувалися, чим я займався. За кілька літ Чалседом пройшла кривава зараза: я тоді вперше її побачив. Вони обидві померли, я залишився сам. Тож завербувався в солдати.
Я вражено слухав. Усі ці роки я знав його як маломовного. Питво не розв’язувало Баррічу язика, а робило його ще мовчазнішим. Зараз же з нього потоком текли слова, змиваючи роки моїх роздумів і підозр. Я не знав, чого він зненацька заговорив так відверто. В освітленій вогнем кімнаті не було жодного іншого звуку, крім його голосу.
— Спершу я бився за якогось дрібного чалседського вождя. Джекто. Я не знав, за що ми воюємо, не переймався, що в цьому доброго чи лихого. — Він тихо пирхнув. — Як я тобі казав, прожиток — це не життя. Але я непогано впорався. Здобув репутацію жорстокого. Ніхто не очікує, що хлопець битиметься зі звірячою люттю і хитрістю. То був єдиний мій ключ до виживання з людьми, між якими я тоді служив. Але одного дня ми програли кампанію. Я провів кілька місяців, ні, майже рік, навчаючись тієї ненависті до работоргівців, яку мала моя баба. Утікши, зробив те, про що вона сама завжди мріяла. Вирушив до Шести герцогств, де немає ні рабів, ні работоргівців. Герцогом Шокзу був тоді Грізел Неспокійний. Якийсь час я бився за нього. Та врешті-решт якось вийшло так, що я зайнявся кіньми свого підрозділу. Мене це цілком влаштовувало. Солдати Грізела були шляхетним товариством, як рівняти з тою голотою, що служила в Джекто, та я однаково волів компанію коней, аніж їхню.
Коли війна за Сендзедж закінчилася, герцог Грізел забрав мене додому, до своїх стаєнь. Там я пов’язався з молодим жеребцем Неко. Я за ним доглядав, але він мені не належав. Грізел їздив на ньому на полювання. Часом його використовували як плідника. Але Грізел не був по-справжньому шляхетним чоловіком. Інколи виставляв Неко на бій з іншими жеребцями, як дехто влаштовує собачі або півнячі бої для розваги. Кобила в охоті та найкращий жеребець, що її здобуде. І я… був із ним пов’язаний. Жив його життям так само, як своїм власним. Так я виріс на чоловіка. Чи принаймні здавався дорослим чоловіком.
Кілька хвилин Барріч мовчав. Мені не треба було більше пояснювати. За якийсь час він зітхнув і повів далі: