Йшлося не лише про красу цього сяйного потоку. Магія наповнювала всі чуття Веріті. Звук течії був музикою, мелодійним перебіганням тонів, яке наказувало чекати і слухати, не залишаючи сумнівів, що цей звук щось будує. Вітер ніс із собою запах, невловимий і змінний, одної миті на краю лимонного цвіту, а наступної — цівка димку прянощів. Я втягував його з кожним подихом і прагнув у нього зануритися. Зненацька набрав певності, що він може втамувати кожну жадобу, яку я будь-коли відчував: не лише фізичну, а й усі неясні бажання моєї душі. Прагнув бути там і тілесно, щоб переживати це так само повно, як Веріті.
Веріті зупинився, підвів обличчя. Глибоко вдихнув, втягнувши повітря, переповнене магією, як туман вологою. Раптом я відчув гарячий металічний присмак у горлі Веріті. Його потяг до магії зненацька став нездоланним бажанням. Він прагнув цього. Діставшись до потоку, впаде навколішки й питиме до знемоги. Наповниться тоді всією свідомістю світу, стане співучасником цілості, стане цілістю. Нарешті пізнає повноту.
Але сам Веріті перестане існувати.
Я сахнувся у містичному жаху. Не думаю, що є щось грізніше, ніж зустріч зі справжньою волею до самознищення. Хоч як приваблювала мене ріка, це викликало в мені гнів. Це не було гідним Веріті. Ні мужчина, ні принц, яких я знав, не був спроможним на такий боягузливий вчинок. Я глянув на нього так, наче ніколи досі його не бачив.
І зрозумів, скільки часу минуло, відколи я його бачив.
Блискуча чорнота його очей стала матовою темрявою. Плащ, який розвівав довкола нього вітер, перетворився на дране ганчір’я, діряве, як решето. Шкіра його чобіт давно потріскалася, шви розійшлися. Його кроки були непевними й нерівними. Навіть якби вітер не вдаряв у нього, сумніваюся, чи стали б вони твердішими. Губи були блідими та потрісканими, а плоть мала сіруватий відтінок, наче сама кров відпливла з його тіла. Бували літні місяці, коли він Скіллом змагався з червоними кораблями й виснажувався так, що в нього не залишалося ні м’язів, ні плоті, — лише худий людський скелет без жодної фізичної опірності. Тепер же він був самою тільки опірністю, шнурками м’язів, натягнутими на кістяну основу, майже неприкритими тілом. Був утіленням втомленої цілеспрямованості. Лише воля змушувала його триматися рівно і йти вперед. До магічного потоку.
Не знаю, як у мене знайшлося досить волі, щоб чинити опір. Може, тому, що я зупинився, на мить зосередився на Веріті та побачив, скільки втратить світ, якщо його особистість перестане існувати. Хай яким було джерело моєї сили, я протиставив її йому. Перегородив дорогу, та він пройшов крізь мене. Наче мене там і не було.
— Веріті, прошу, зупиніться! — скрикнув я.
Кидався проти нього, як шалена пір’їнка проти вітру. Та це ніяк не впливало — він навіть не зупинився.
— Хтось мусить це зробити, — тихо сказав він. Ступивши ще три кроки, додав: — Якийсь час я сподівався, що це буду не я. Та знову й знову питав себе: «А хто ж тоді?» — Він обернувся, глянув на мене спаленими на жужелицю очима. — Не було жодної іншої відповіді. Це мушу бути я.
— Веріті, стійте, — благав я, та він ішов далі. Не поспішав, не барився, просто йшов як людина, що зміряла відстань, яку мусить подолати, і допасувала до неї свої сили. Йому вистачить витривалості дістатися туди, якщо йтиме, не зупиняючись.
Я трохи відступив, відчуваючи, як мої сили тануть. Якусь мить боявся, що втрачу його, повернуся до свого сонного тіла. Аж тут я усвідомив не менш страшну річ. Я так довго був із ним зв’язаний, навіть і зараз він тягнув мене за собою. Я міг втонути разом із ним у цій артерії, де, замість крові, пливла магія. Якби я був у цій реальності тілесно, то вхопився б за щось і тримався. А зараз, благаючи Веріті зупинитися і вислухати мене, я вдався до єдино можливого способу: використав замість якоря тих, що були мені близькими. Потягся до них Скіллом — до Моллі та моєї донечки, Чейда і Блазня, Барріча і Кеттрікен. Я не мав справжнього Скілл-зв’язку ні з ким із них, тож моє чіпляння було в кращому разі слабким, а ще й ослабленим через шалений страх, що Вілл, Каррод чи навіть Барл у кожну мить можуть усвідомити мою присутність. А втім, здалося, наче воно уповільнило Веріті.