У фізичному сенсі мене там не було. А все-таки він усміхнувся мені, здійняв страхітливо блискучу долоню, притулив до мого обличчя. Робив це з чітким наміром? Не знаю. Але струс був таким, наче воїн у битві вдарив щитом мені по обличчі. Не біль. Розуміння. Мов сонце, що пробилося з-за хмар і освітило лісову галяву. Раптом усе стало ясним, я зрозумів усі приховані причини та приводи наших учинків, з болісною чистотою осяяння збагнув, чого необхідно йти тією дорогою, яка переді мною пролягла.
Тоді все зникло, а я зменшився, провалився у темряву. Не стало Веріті, а з ним і мого розуміння. Але на коротку мить я побачив проблиск повноти. Потім зостався тільки я, такий маленький, що міг існувати, лише тримаючись з усіх сил. Так я і зробив.
Дуже-дуже здалеку, як з іншого світу, я почув переляканий крик Старлінг:
— Що з ним таке?!
Чейд грубувато відповів:
— Це лише напад, у нього буває таке час від часу. Голову, Блазню, тримай його голову, а то виб’є собі мозок.
Зі свого далеку я відчув руки, що підхопили і тримали мене. Я піддався їхній опіці та занурився в темряву. Трохи пізніше ненадовго виплив із неї. Небагато пам’ятаю про це. Блазень припідняв мене, підпер мені плечі та підтримував голову, щоб я міг напитися з кухлика, що його стурбований Чейд тримав біля моїх губ. Я скривився від знайомої гіркоти ельфійської кори. Тут побачив Кеттл, вона стояла наді мною, несхвально стиснувши губи в тонку лінію. Старлінг стояла осторонь, її очі були великими, як у зацькованого звіра, вона уникала дотику до мене.
— Це приведе його до тями, — почув я Чейдові слова, поринаючи у глибокий сон.
Назавтра я, попри гупання в голові, встав рано й пішов до купальні. Вислизнув так тихо, що Блазень не прокинувся. Зате Нічноокий підвівся і тінню пішов за мною.
Де ти був цієї ночі? — зажадав він, але я не знав, що йому відповісти. Він відчув, як мені не хочеться про це думати. — Я йду полювати, — терпко сповістив він мене. — Раджу тобі пити після цього тільки воду.
Я слухняно погодився, і він розлучився зі мною під дверима купальні.
Всередині витав мінеральний запах гарячої води, що булькотіла із землі. Гірський люд закривав її у великих водозборах, а звідти відводив трубами до різних ванн, щоб кожен міг вибрати таку температуру та глибину, яку забажає. Я довго тер і шурував себе, а тоді заліз у ванну з найгарячішою водою, що тільки міг витримати, і намагався не згадувати опіки Скіллу на кистях Веріті. Звідти я вибрався червоний, як варений краб. У холодному кінці купального приміщення на стінах висіло кілька дзеркал. Голячись, я намагався не дивитися на власне обличчя. Занадто воно скидалося на обличчя Веріті. За останній тиждень я трохи посправнішав, перестав бути аж настільки худим, але біла смуга над чолом знову стала помітною. Навіть більше, ніж досі, коли я зв’язав волосся вояцьким хвостом. Я б не здивувався, побачивши відбиток долоні Веріті в себе на обличчі або ж виявивши, що мій шрам зник, а ніс вирівнявся, такою була сила його дотику. Але Регалів шрам залишався, де й був, вирізняючись блідістю на червоному обличчі. І зламаний ніс не випростався. Не було жодних зовнішніх ознак моєї зустрічі з минулої ночі. Я подумки раз у раз повертався до того моменту, того дотику найчистішої сили. Намагався згадати це, і мені майже вдалося. Та абсолютне переживання, подібно до болю чи насолоди, годі було прикликати повністю, інакше, як блідий спогад. Я знав, що пережив щось надзвичайне. Насолода скіллення, перед якою перестерігають усіх скіллерів, була дрібною жаринкою порівняно з багаттям знання, відчуття і буття, до яких я ненадовго причастився минулої ночі.
Це мене змінило. Гнів, який я живив до Кеттрікен і Чейда, перегорів. Я міг ще знайти ті емоції, але вони втратили колишню силу. Якусь мить я бачив не лише своє дитя, а всю ситуацію з усіх можливих точок зору. Їхні наміри не були злочинними, не були навіть самолюбними. Вони вірили в моральність того, що робили. Я ні. Але не міг уже цілковито відкидати сенсовність їхніх прагнень. Я почувся бездушним. Заберуть у нас із Моллі наше дитя. Я мав би ненавидіти їх за те, та не міг скерувати проти них свого гніву.