Я труснув головою, повертаючись до реальності. Глянув на себе в дзеркало, міркуючи, яким побачить мене Кеттрікен. Чи пізнає того юнака, що хвостиком ходив за Веріті й часто прислуговував їй при дворі? А може, гляне на моє пошрамоване обличчя і подумає, що не знає мене, що той Фітц, якого вона знала, помер? Що ж, вона, безперечно, вже відала, як я здобув ці шрами. Мою королеву вони не здивують. Я дозволю їй самій судити, хто стоїть за цими мітками.
Я набрався духу та повернувся спиною до дзеркала. Озирнувся через плече. Центр рани на спині скидався на червону морську зірку, що впилася мені в тіло. Шкіра навколо неї була туго натягнутою і блискучою. Я зігнув плечі, дивився, як напружується шрам при рухах шкіри. Простяг мечову руку, відчув там невеликий опір. Що ж, немає сенсу перейматися цим. Я натяг сорочку.
Я повернувся до Блазневої хатки, щоб перевдягтися, і, на своє здивування, виявив, що він одягнений і готовий мене супроводжувати. На моєму ліжку лежало вбрання: біла сорочка з вільними рукавами, з м’якої теплої вовни, і темні обтислі штани з тяжчої шерстяної тканини. Ще був короткий темний плащ під колір штанів. Блазень сказав, що одяг залишив Чейд. Вбрання було простим і зручним.
— Воно тобі пасує, — зауважив Блазень.
Сам він вдягнувся як на щодень, у вільне вовняне вбрання, але цього разу воно було темно-синім, з вишивкою на рукавах і по облямівці. Більше відповідало одягові, який я бачив на горянах. Підкреслювало його блідість іще сильніше, ніж звичне біле, і змусило мене звернути увагу на те, що його шкіра, очі та волосся починають набирати забарвлення. Волосся було легким, як завжди. Якби залишити його як є, воно б вільно здіймалося йому довкола обличчя, але сьогодні він зв’язав його на потилиці.
— Я й не знав, що Кеттрікен тебе викликала, — зауважив я.
— Тим паче я маю з’явитися, — похмуро відповів він. — Чейд прийшов уранці і був занепокоєний, що тебе немає. Думаю, побоюється, чи не втік ти знову з вовком. Але на випадок, якщо ти цього не зробив, він залишив тобі звістку. Крім тих, хто бував у цій хаті, ніхто в Джампі не знає твого справжнього імені. Як дивно, що менестрелька виявилася такою стриманою. Навіть цілителька не знає, кого вона лікувала. Пам’ятай, що ти Том-вівчар, аж доки королева Кеттрікен не вирішить, що може звертатися до тебе більш відкрито. Розумієш?
Я кивнув. Зрозумів аж надто добре.
— Я й не знав досі, що в Джампі плетуться інтриги, — зауважив я.
Блазень захихотів.
— Бо ти приїжджав сюди лише раз, і то ненадовго. Повір мені, Джампі породжує інтриги такі ж заплутані, як і в Оленячому замку. Ми тут чужі, тож мусимо не дозволити, щоб нас у них втягли. Наскільки це можливо.
— Окрім тих інтриг, які ми принесли з собою, — сказав я, а він гірко посміхнувся і кивнув головою.
День був погожим і свіжим. Крізь темні вічнозелені гілки зблискувало нескінченно блакитне небо. Нам у спину віяв легенький вітерець, теркочучи сухими кристаликами снігу по замерзлих вершинах заметів. Сухий сніг скрипів під нашими чобітьми, а холод суворо цілував мої свіжопоголені щоки. З іншого кінця селища до нас долинали крики дітей, які гралися. Нічноокий нашорошив вуха, але далі йшов за нами. Тоненькі далекі голоси скидалися мені на крики морських птахів. Зненацька я гостро затужив за бакійським узбережжям.
— Минулої ночі у тебе був напад, — тихо сказав Блазень. Це було не зовсім питанням.
— Знаю, — коротко відповів я.
— Кеттл здавалася страшенно стурбованою. Дуже детально розпитувала Чейда про зілля, яке він для тебе приготував. А коли воно не поставило тебе на ноги, як він обіцяв, сховалася у своєму кутку. Сиділа там ледь не до ранку, клацаючи своїми спицями і несхвально дивлячись на нього. Для мене було полегшею, коли вони нарешті пішли.
Мені було цікаво, чи залишилася Старлінг, але я не спитав про це. Не хотів навіть знати, чого це здалося мені важливим.
— Хто така Кеттл? — зненацька спитав Блазень.
— Хто така Кеттл? — спантеличено перепитав я.
— Думаю, я саме це й сказав.
— Кеттл — це… — Раптом я здивувався, що так мало знав про людину, з якою так довго подорожував. — Думаю, вона росла в Баку. А потім подорожувала, вивчала сувої та пророцтва й повернулася, щоб шукати Білого Пророка.
Я стенув плечима на такі скупі відомості.
— Скажи мені. Вона не здається тобі… незвичайною?
— Що?
— Не відчуваєш, що є довкола неї, у ній щось… — Він сердито труснув головою. Це вперше я бачив, що Блазневі забракло слів. — Інколи я відчуваю, що вона значуща. Що вона пов’язана з нами. А іншим разом вона здається мені старою пронозою, якій фатально не таланить із супутниками.