Я продирався крізь цю історію, і далі розповів, не виносячи присуду, про те, як Барріч із Чейдом воскресили мене, про магію Віту, що зробила це можливим, про дні, які настали пізніше. Розповів про нашу гнівну розлуку, про подробиці моєї подорожі, про хвилини, коли я міг відчути Веріті, про короткі єднання з ним, про замах на Регалове життя, навіть про те, як Веріті мимоволі закарбував у моїй душі наказ іти до нього. Я говорив стільки, що горло й рот мені пересохли, а голос став хрипким. Та я не зупинився і не перепочив, доки не дійшов до кінця розповіді, описавши останню частину виснажливої дороги до Джампі. І, виклавши нарешті повість усіх моїх днів, я стояв далі, спорожнілий та втомлений. Дехто каже, що, поділившись турботами і болями, відчуваєш полегшення. Проте для мене це стало не катарсисом, а вигрібанням напівзгнилих останків спогадів, оголенням ран, які й досі ятрилися. Після хвилинної тиші я знайшов у собі досить твердості, аби спитати:
— Чи пояснив я свої провали, моя королево?
Та якщо я думав, що так завдам Кеттрікен болю, то помилився.
— Ти не згадав про свою доньку, Фітце Чівелрі.
Це було правдою. Я не згадав про Моллі та дитину. Страх пронизав мене, як холодний клинок.
— Я не вважав, що вона якось стосується мого звіту.
— Звичайно, стосується, — невблаганно заявила королева Кеттрікен. Я змусив себе глянути на неї. Вона схрестила руки на грудях. Можливо, вони тремтіли, можливо, вона відчувала докори сумління через те, що сказала пізніше? Не можу відповісти. — Взявши до уваги її походження, вона ще й як «стосується» цієї дискусії. Ідеально було б, якби вона перебувала тут, де ми могли б гарантувати цілковиту безпеку спадкоємиці Провісників.
Я присилував свій голос до спокою.
— Моя королево, ви помиляєтеся, називаючи її так. Ні я, ні вона не маємо жодних законних прав на престол. Ми обоє незаконні.
Кеттрікен труснула головою.
— Ми не обговорюємо, що було, а чого не було між тобою та її матір’ю. Розглядаємо лише її походження. Незалежно від твоїх заяв щодо неї, її родовід дає їй права. Я бездітна. — Доки я не почув, як вона промовила це слово вголос, не розумів її болю. Кілька хвилин тому я вважав її безсердечною. А зараз міркував, чи вона цілковито душевно здорова. Стільки смутку й розпачу було в одному цьому слові. Вона опанувала себе: — У трону Провісників мусить бути спадкоємець. Чейд переконав мене, що сама я не можу підняти людей на захист королівства. Я досі надто чужа в їхніх очах. Та, хай якою вони мене бачать, я залишаюся їхньою королевою. Маю обов’язок, який мушу виконати. Мушу знайти спосіб об’єднати Шість герцогств і прогнати загарбників з наших берегів. Щоб це зробити, мушу мати лідера. Я думала запропонувати твою кандидатуру, але Чейд запевнив, що тебе теж не приймуть. Справа з твоєю гаданою смертю і використанням тваринної магії є надмірною перешкодою. У такому разі з роду Провісників залишається тільки твоя дитина. Регал виявився зрадником власної крові. Тож вона мусить стати Жертовною для нашого народу. Вона його об’єднає.
— Вона тільки немовля, моя королево, — насмілився сказати я. — Як вона зможе…
— Вона — символ. Єдине, чого вимагатиме зараз від неї народ, це її існування. Пізніше вона стане справжньою їхньою королевою.
Я почувався так, наче від її удару мені забило дихання. Та Кеттрікен вела далі:
— Я пошлю Чейда, щоб він привіз її сюди. Тут дитя зростатиме в безпеці та здобуде належну освіту. — Вона зітхнула. — Я б хотіла, щоб її мати була з нею. Та це неможливо, ми мусимо якось видати її за моє дитя. Як я ненавиджу подібні ошуканства. Але Чейд переконав мене, що це необхідно. Сподіваюся, мені вдасться переконати також матір твоєї доньки. — Більше самій собі, вона додала: — Мусимо сказати, що ми назвали дитину мертвонародженою, аби Регал повірив, наче немає спадкоємця, який би йому загрожував. Бідний мій синочок. Його народ навіть не довідається, що він народився. І в цьому, гадаю, він буде для них Жертовним.
Я піймав себе на тому, що пильно придивляюся до Кеттрікен, виявивши, що залишилося дуже небагато з тієї королеви, яку я знав у Оленячому замку. Те, що вона казала, було мені ненависним, викликало обурення. А втім, я лагідним голосом спитав:
— Чого це необхідно, моя королево? Король Веріті живий. Я знайду його і зроблю все, що в моїй змозі, аби повернути його вам. Ви разом будете правити в Оленячому замку, а після вас — ваші власні діти.