— Чи він повернеться? Чи будемо ми правити? Чи будуть у нас діти? — Вона майже заперечно хитнула головою. — Це можливо, Фітце Чівелрі. Та я надто довго вірила, що все піде так, як має бути. І не впаду більше жертвою таких сподівань. Слід упевнитися, перш ніж зважитися на дальший ризик. Слід забезпечити спадкоємство роду Провісників. — Вона спокійно глянула мені в очі. — Я склала заяву. Одну копію віддала Чейдові, інша зберігатиметься тут, у безпеці. Фітце Чівелрі, твоє дитя є спадкоємцем престолу.
Я так давно плекав у душі маленьку, але незламану надію. Стільки місяців тішив себе думкою, що, коли це все закінчиться, я зможу якось повернутися до Моллі та здобути наново її кохання, що зможу назвати доньку своєю дитиною. Інші чоловіки можуть мріяти про великі почесті, багатство, військові подвиги, оспівані менестрелями. Я ж хотів підійти до ліжечка, коли гасне світло, сісти на кріслі біля вогню, щоб мої плечі боліли від утоми, а руки огрубіли від роботи, і тримати на колінах маленьку дівчинку, доки кохана жінка розповідає мені, як минув її день. З усіх речей, від яких я мусив відмовитися через кров, що пливла у мене в жилах, ця була найлюбішою. Невже ж я мушу зараз її зректися? Невже мушу назавжди залишитися для Моллі чоловіком, який покинув її з дитиною та не повернувся, а тоді через нього в неї ще й викрадено цю дитину?
Я не хотів сказати цього вголос. Навіть не зрозумів, що зробив це, аж доки королева не відповіла:
— Отак воно бути Жертовним, Фітце Чівелрі. Ніщо не можна залишити собі. Ніщо.
— Тоді я не визнаю її. — Ці слова обпікали мені язик, коли я їх вимовляв. — Не визнаю її своєю.
— Ти й не мусиш, бо це я визнаю її своєю. У неї, без сумніву, вигляд Провісників. Твоя кров сильна. Я знаю, що це твоя дитина, а для наших цілей цього досить. Ти вже зізнався у цьому менестрельці Старлінг. Ти сказав їй, що став батьком дитини, народженої Моллі, свічкаркою з Оленячого замку. У всіх Шести герцогствах свідчення менестреля вважається законним. Вона вже приклала руку до документа й присяглася в тому, що знає: це дитя — істинний Провісник. Фітце Чівелрі, — вела далі Кеттрікен, майже дружелюбно, хоч від її голосу мені дзвеніло у вухах, я ледь не впав на місці. — Ніхто не може уникнути своєї долі. Ні ти, ні твоя донька. Подумки повернися в часі й глянь, чого вона з’явилася на світ. Коли всі обставини склалися так, щоб відібрати у Провісників спадкоємця, дитя, однак, народилося. Завдяки тобі. Прийми це і змирися.
Це були неправильні слова. Може, її виховано з вірою в них, але мені казано: «Бій не закінчений, доки ти не переміг». Я здійняв очі, оббіг ними всіх присутніх. Не знаю, що вони побачили в мене на обличчі, але їхні лиця застигли.
— Я можу знайти Веріті, — тихо сказав я. — І зроблю це.
Усі мовчали.
— Ви хочете свого короля, — промовив я Кеттрікен. Чекав, аж доки побачу згоду на її обличчі.
— Я хочу своєї дитини, — тихо додав я.
— Що ти хочеш цим сказати? — холодно зажадала Кеттрікен.
— Я кажу, що хочу того ж, що й ви. Хочу бути з людиною, яку люблю, ростити з нею наше дитя. — Я зазирнув їй ув очі. — Скажіть мені, що матиму це. Це й усе, чого я хочу.
Вона прямо глянула на мене.
— Я не можу тобі цього обіцяти, Фітце Чівелрі. Дитина надто важлива, аби проста любов могла претендувати на неї.
Ці слова здалися мені водночас і цілковито абсурдними, і цілковито правдивими. Я схилив голову, показуючи цим свою незгоду. Дивився у щілину в підлозі, намагаючись знайти інші можливості, інші шляхи.
— Знаю, що ти скажеш далі, — гірко зронила Кеттрікен. — Що, коли я зажадаю твоєї дитини для трону, ти не допомагатимеш мені знайти Веріті. Я довго і глибоко це обмірковувала, знаючи, що через своє рішення втрачу твою допомогу. Я готова сама розшукувати його. Маю карту. Якось зроблю це…
— Кеттрікен, — я перебив цю мову, тихо назвавши її на ім’я, без жодного титулу. Я не це мав на увазі. Бачив, як вона здригнулася від мого звертання. Поволі хитнув головою. — Ви не зрозуміли мене. Якби Моллі стояла тут переді мною з нашою дочкою, я однаково шукав би мого короля. Хай що б зі мною зробили, хай як мене б скривдили. Я однаково мушу шукати Веріті.
Коли я це сказав, обличчя присутніх змінилися. Чейд здійняв голову і глянув на мене з несамовитою гордістю, що сяяла в його очах. Кеттрікен відвернулася, кліпаючи від сліз. Думаю, вона навіть трохи зніяковіла. Для Блазня я знову став його Каталізатором. У Старлінг розквітла надія, що я й надалі можу бути гідним легенди.