— Я не наївна й не дурна, — холодно відповіла вона. — Наші дозорці вже кілька тижнів спостерігають за цими військами. Ми робили, що могли, аби приготуватися. Наші гори завжди були для нас найкращим захистом. Але ніколи досі ми не стикалися з таким численним організованим ворогом. Фітце, мій батько — Жертовний. Мусить зробити все, щоб найкраще послужити Гірському королівству. Тож зараз йому слід обміркувати, чи, видавши тебе, він матиме кращі шанси в переговорах із Регалом. Не думай, що мій батько настільки нерозумний, аби йому довіряти. Але що більше йому вдасться відтягти напад на наш народ, то краще ми приготуємось.
— Здається, рішення вже ось-ось буде ухвалене, — гірко сказав я.
— Мій батько не мав причини втаємничувати мене у привезене гінцем повідомлення, — зауважила Кеттрікен. — Він вирішуватиме сам. — Тут її очі зустрілися з моїми, у них промайнула тінь нашої давньої дружби. — Гадаю, він дає мені змогу вивести тебе звідси, щоб я не мусила опиратися наказу видати тебе Регалові. Можливо, він збирається заявити Регалові, що ти втік, але за тобою послано погоню.
Позаду неї Блазень натягав обтислі штани до нічної сорочки.
— Вийде складніше, ніж я планувала, — звірилася мені Кеттрікен. — Я не можу втягувати в це жодних інших горян. Тож підемо ти, я і Старлінг. Самі. Мусимо виходити якнайшвидше, впродовж години.
— Буду готовий, — запевнив я.
— Зустрінемося за дровітнею Джосса, — сказала вона і вийшла.
Я глянув на Блазня.
— Отак. Що ми скажемо Кеттл?
— А чого ти мене питаєш? — зажадав він.
Я злегка знизав плечима. Тоді підвівся, почав поквапом одягатися. Подумав про всі дрібниці, яких не залагодив, тоді облишив це марне міркування. Дуже швидко ми з Блазнем зібралися. Нічноокий встав, потягся, пішов до дверей попереду нас.
Мені бракуватиме каміна. Але полювання буде кращим.
Він прийняв усе спокійно.
Блазень озирнувся, оглянув хатку, тоді зачинив за нами двері.
— Це перше моє помешкання, що належало тільки мені самому, — зауважив він, коли ми пішли.
— І тепер ти маєш залишити стільки всього позаду, — ніяково сказав я, думаючи про його інструменти, про наполовину закінчених маріонеток, навіть про кімнатні рослини на підвіконнях. Я чогось почувався за це відповідальним. Може, тому, що так тішився, бо не йтиму далі сам.
Він глянув на мене, стенув плечима.
— Беру з собою себе. Це все, чого я насправді потребую і що мені належить. — Зиркнув на двері, які розмалював власноруч. — Джофрон добре про це подбає. Про Кеттл теж.
Я задумався, чи не залишає Блазень більше, ніж я знав.
Ми майже дісталися дровітні, коли я побачив гурт дітей, що мчали стежкою у нашому напрямку.
— Он він! — гукнуло одне, вказавши на нас.
Я здивовано глянув на Блазня, тоді приготувався, хоч не надто розумів, що діється. Як захищатися від дітей? І в такій розгубленості чекав нападу. Та вовк не чекав. Низько присів, животом сягаючи снігу, навіть хвоста напружив. Коли діти достатньо наблизилися, метнувся вперед, просто до їхнього ватажка.
— НІ! — нажахано вигукнув я, але жодне з дітей на мене й не глянуло. Передні лапи вовка вдарили хлопчину в груди, штовхнувши його у глибокий сніг. Нічноокий миттю схопився й погнався за іншими, а вони тікали, заходячись від сміху, аж доки він не наздогнав усіх, одне за одним, і не звалив їх із ніг. Коли впорався з останнім, перший хлопчик уже встав і подався за вовком, даремно намагаючись піймати його за хвоста і втримати, коли той, висолопивши язика, пробігав повз нього.
Він повалив їх усіх ще і ще раз, тоді зробив петлю і зупинився. Дивився, як діти встають, затим через плече озирнувся на мене. Засоромившись, притис вуха, потім знову глянув на дітей, низько метляючи хвостом. Одна дівчинка вже витягала з кишені товсту скибку хліба, друга підманювала вовка, показуючи йому шкіряну смужку. Тягала її по снігу, підмовляючи його погратися у перетягування каната. Я вдав, наче не помічаю цього.
Я дожену вас пізніше, — запропонував він.
Безсумнівно, — сухо відповів я.
Ми з Блазнем пішли далі. Один раз я озирнувся і побачив вовка, що затис шкіру в зубах та напружив усі чотири лапи, тимчасом як два хлопці тягли за другий кінець. Здогадувався, що тепер уже знаю, як він проводив свої пополудні. Думаю, я відчув укол ревнощів.
Кеттрікен уже нас чекала. Шестеро нав’ючених джеппів були вишикувані вервечкою. Я шкодував, що мені забракло часу більше про них довідатися, але ж вважав тоді, що ними займатиметься хтось інший.