Вона йде слідом за нами?
І, як на безнюху людину, добре тримає слід. — Нічноокий пробіг повз нас, напрочуд легко рухаючись на невтоптаному снігу збоку від путівця.
Можу запевнити, що він тішився з хвилі тривоги, яку викликав у джеппів його запах. Я дивився, як він минає їх усіх, а тоді й Кеттрікен. Випередивши нас, сміливо подався далі, наче знав, куди ми прямуємо. Небавом я згубив його з очей, але не переймався цим. Знав: він часто повертатиметься, аби впевнитися, що з нами все гаразд.
— Кеттл іде слідом за нами, — сказав я Блазневі. Він кинув мені запитальний погляд. — Нічноокий каже, що вона сердиться на нас.
Його плечі здійнялися та опустилися в легкому зітханні.
— Що ж. Вона має право на власні рішення, — зауважив він сам собі. Тоді додав, уже мені: — Мене досі трохи нервує, коли ви з вовком таке робите.
— Тебе це непокоїть? Що я віттер?
— Тебе це непокоїть? Дивитися мені в очі? — відбив він удар.
Цього було досить. Ми йшли далі.
Кеттрікен увесь день вела нас зі сталою швидкістю. На нічліг ми зупинилися на втрамбованій ділянці під захистом кількох великих дерев. Ми, певно, йшли якимось торговим шляхом з гір до Джампі, хоч він і не здавався надто вживаним. Правду кажучи, ми цілковито покладалися на команди Кеттрікен. Вона вказала Старлінг на невеликий стос сухого хмизу, захищений від снігу шматком полотна.
— Візьми трохи, щоб розпалити вогнище. Та не забудь потім додати не менше, ніж ми забрали. Тут зупиняється багато людей, а за поганої погоди від цих дров може залежати чиєсь життя.
Старлінг покірно послухалась.
Королева керувала мною та Блазнем, коли ми розбивали табір. Закінчивши роботу, мали намет у формі шапинки гриба. Потім вона розподілила між нами завдання: знайти та розпакувати постіль, перенести її до намету, розвантажити тварин, прив’язати джеппа-проводиря та розтопити снігу, щоб мати воду. Сама Кеттрікен повною мірою ділила з нами всю цю роботу. Я дивувався з того, як уміло вона влаштувала табір і допильнувала за всіма нашими потребами. З болем усвідомив, що ця жінка нагадує мені Веріті. З неї вийшов би добрий солдат.
Облаштувавши табір, ми з Блазнем перезирнулися. Я підійшов до Кеттрікен, яка саме перевіряла джеппів. Ці витривалі тварини вже працювали, скубаючи чубки пагонів та обгризаючи кору з менших дерев, що росли збоку від табору.
— Думаю, Кеттл може йти за нами слідом, — повідомив я їй. — Мені повернутися і пошукати її?
— Навіщо? — спитала Кеттрікен. Питання звучало бездушно, але вона вела далі: — Якщо зуміє нас наздогнати, поділимося з нею всім. Ти це знаєш. Та я підозрюю, що вона раніше втомиться і повернеться до Джампі. Може, вже й зробила це.
«Може, впала, виснажена, і лежить край шляху», — подумав я. Але на пошуки не пішов. Розпізнав у словах Кеттрікен сувору практичність гірського народу. Вона шанує рішення Кеттл піти за нами слідом. Навіть якби ця спроба її вбила, Кеттрікен не втручалася б у те, що стара вибрала з власної волі. Я знав, що серед горян не було дивиною, коли старша особа вибирала те, що тут називали усамітненням, тобто добровільне вигнання, під час якого холод міг покласти край усім недугам. Я теж поважав право Кеттл іти обраним шляхом і померти на ньому, якщо так судилося. Та це не завадило мені вислати Нічноокого назад, щоб глянути, чи вона ще йде за нами. Запевняв себе, що це з мого боку лише цікавість. Вовк саме повернувся до табору із закривавленим білим зайцем у зубах. На моє прохання встав, потягся і жалібно наказав мені:
То постережи моє м’ясо.
Зник у дедалі густіших сутінках.
Вечеря, що складалася з вівсянки та спечених на вогнищі паляничок, була майже готовою, коли Кеттл увійшла до табору з Нічнооким біля ніг. Підступила до вогнища і стала, гріючи руки та люто зиркаючи на нас із Блазнем. Ми з ним обмінялися винуватими поглядами. Я квапливо подав Кеттл кухлик чаю, який саме налив був собі. Вона взяла його, випила і звинувачувальним тоном промовила:
— Ви пішли без мене.
— Так, — зізнався я. — Так і було. Кеттрікен прийшла до нас і наказала негайно вирушати, тож ми з Блазнем…
— А я однаково прийшла, — тріумфально сказала вона, перебивши мене. — І збираюся йти з вами далі.
— Ми тікаємо, — тихо пояснила Кеттрікен. — Не можемо вповільнити швидкості заради вас.
З очей Кеттл хіба що іскри не посипалися.
— А я вас про це просила? — шорстко спитала вона королеву.
Кеттрікен знизала плечима.
— Просто щоб ви знали, — негучно сказала вона.