— Я знаю, — так само тихо відповіла Кеттл.
На тому й зупинилися.
Я спостерігав за цим схрещенням мечів не без певного остраху. Зате пізніше набрав додаткової поваги до обох жінок. Гадаю, саме тоді я цілковито збагнув, якою сприймала себе Кеттрікен. Вона була королевою Шести герцогств і не сумнівалася в цьому. Але, на відміну від багатьох інших, не прикривалася титулом і не ображалася на бистру відповідь Кеттл. Натомість відповіла їй, як жінка жінці, з повагою, але й із авторитетом. Я вкотре помітив прояв її характеру і зрозумів, що у витримці їй не відмовиш.
Ту ніч ми спільно провели в наметі. Кеттрікен наповнила маленьку жаровню вуглинами з вогнища і внесла досередини. У нашому притулку стало напрочуд затишно. Розподілила нічну варту між усіма, включно з Кеттл і собою самою. Інші спали міцно. А от я заснув не відразу. Знову був у дорозі, прямував до Веріті. Це принесло мені певну полегшу від постійного Скілл-наказу. А ще я був у дорозі до ріки, де він занурив руки в дикий Скілл. Цей спокусливий образ завжди чаївся на краю моєї свідомості. Я рішуче відсунув спокусу, та однаково вона наповнила собою мої сни.
Ми рано згорнули табір і були в дорозі ще до того, як день розпочався по-справжньому. Кеттрікен звеліла покинути другий, менший намет, узятий з розрахунку на численнішу групу. Залишила, старанно складений, на місці стоянки, де його міг би знайти та використати хтось інший. На звільнену тварину нав’ючили вантаж, який досі несли люди. Я тішився, бо моя спина все ще пульсувала.
У такому темпі Кеттрікен вела нас чотири дні. Вона не казала, чи справді сподівалася погоні. А я не питав. Та й не було можливості порозмовляти віч-на-віч. Кеттрікен завжди йшла першою, за нею тварини, далі ми з Блазнем, Старлінг, а тоді, часто далеко відставши від нас, Кеттл. Обидві жінки дотримали обіцянок. Кеттрікен не вповільнила швидкості заради старої жінки, а Кеттл ніколи на це не скаржилася. Щовечора приходила до табору пізно, зазвичай у супроводі Нічноокого. Часто встигала саме вчасно, щоб розділити з нами вечерю та нічліг. Але назавтра вставала одночасно з Кеттрікен і ніколи не жалілася.
Четвертої ночі, коли всі ми вже були в наметі та вкладалися спати, Кеттрікен раптом звернулася до мене.
— Фітце Чівелрі, я хочу почути твою думку щодо одної речі, — заявила вона.
Я сів, заінтригований формальним звучанням цієї просьби.
— Я до ваших послуг, моя королево.
Блазень поруч зі мною придушив хихотіння. Мабуть, ми мали трохи дивний вигляд, сидячи у плутанині з покривал і хутра та звертаючись одне до одного так офіційно. Але я зберігав серйозність.
Кеттрікен докинула до жаровні кілька уламків сухого дерева, щоб розбурхати вогонь. Стало світліше. Тоді вона дістала емальований циліндр, зняла кришку і вийняла звідти шматок пергаменту. Коли обережно його розгорнула, я пізнав карту, що надихнула Веріті на його похід. Дивно було побачити цю вибляклу карту в такому місці. Була часткою іншого життя, куди безпечнішого, коли теплі страви та добра їжа вважалися чимось очевидним, коли вбрання мені шили на мірку і я знав, де спатиму найближчої ночі. Здавалося несправедливим, що весь мій світ настільки змінився, відколи я востаннє бачив ту карту, а вона зоставалася такою ж: древнім шматком пергаменту, на якому нарисовано витерті часом лінії. Кеттрікен розклала карту на колінах і тицьнула в порожнє місце.
— Ми приблизно тут, — сказала вона мені. Глибоко вдихнула, наче збираючись на силі. Тицьнула в інше місце, де теж нічого не було нанесено. — А приблизно тут ми знайшли сліди битви. Тут я знайшла плащ Веріті і… кості. — На цих словах її голос ледь здригнувся. Зненацька Кеттрікен здійняла голову, наші очі зустрілися, як це востаннє було ще в Оленячому замку. — Знаєш, Фітце, для мене це тяжко. Я зібрала ті кості, думала, що це його. Стільки місяців вважала його мертвим. А тепер, лише на підставі твоїх слів про магію, якої я не маю і не розумію, намагаюся повірити, що він живий. Що й досі є надія. Але… Я тримала в руках ті кості. Мої руки не можуть забути їхньої ваги та холоду, а мій ніс того запаху.
— Він живий, міледі, — тихо запевнив я її.
Вона знову зітхнула.
— От що я хотіла спитати. Нам слід рушати просто до місця, де, згідно з картою, проходять шляхи, одним із яких мав піти Веріті? Чи, може, ти хотів би спершу відвідати місце битви?
Я трохи подумав.
— Я певен, моя королево, що ви зібрали в тому місці все можливе. Минув час — частина літа і більше ніж половина зими, відколи ви там побували. Ні. Не уявляю, що я міг би знайти там такого, чого не побачили б ваші слідопити, коли ще землю не засипав сніг. Веріті живий, моя королево, і його там немає. Тож не шукаймо його там. Рушаймо туди, куди він і збирався піти.