— Скільки життів? — хрипко сказала вона. — Скільки міст? Скільки убитих чи й, ще гірше, перекованих? І все це через злість принца, все через зазіхання зіпсованого хлопчиська на престол? Як міг він це зробити, Фітце? Як міг приректи людей на смерть лише для того, щоб виставити свого брата дурним і некомпетентним?
Я не мав на це справжньої відповіді.
— Можливо, він не думав про них як про людей чи міста, — почув я свій тихий голос. — Можливо, для нього це були тільки гральні фігури. Власність Веріті, яку слід знищити, якщо неможливо здобути для себе.
Кеттрікен заплющила очі.
— Це неможливо простити, — тихо сказала сама собі. Голос звучав як у хворої. З напрочуд лагідною остаточністю вона прорекла: — Мусиш убити його, Фітце Чівелрі.
Як дивно, що я нарешті дістав цей королівський наказ.
— Я знаю, міледі. Як знав і тоді, коли намагався зробити це востаннє.
— Ні, — поправила вона мене. — Коли ти намагався востаннє, це було для тебе самого. Не знаєш, що мене це розгнівало? А цього разу, кажу тобі, маєш убити його для блага Шести герцогств. — Труснула головою, майже здивована. — Тільки так він і може стати Жертовним для своїх людей. Бути вбитим, перш ніж заподіє їм ще більше зло.
Зненацька вона оббігла поглядом коло мовчазних людей, що не зводили з неї очей, скупчившись біля нас і закутавшись у свої покривала.
— Спіть, — звеліла вона нам усім, наче ми були свавільними дітьми. — Мусимо завтра рано встати і знову швидко подорожувати. Спіть, доки можете.
Старлінг вийшла назовні, щоб стати на першу нічну варту. Інші вклалися спати. Я певен, що вони заснули, коли вогонь у жаровні пригас, а світло потьмяніло. Та я, хоч який утомлений, лежав і дивився в темряву. Довкола мене чутно було лише людське дихання і шум нічного вітру, що насилу проривався крізь дерева. Прислухавшись Вітом, я міг би відчути, як кружляє Нічноокий, готовий піймати необережну мишу. Нас оточували тиша і спокій зимового лісу. Всі спокійно спали, крім Старлінг на варті.
Ніхто більше не відчував нагального притягання Скіллу, що наростав у мені з кожним днем нашої подорожі. Я не розповів Кеттрікен про інший свій страх. Про те, що, потягшись до Веріті Скіллом, я вже не повернуся. Занурюся у Скілл-ріку, яку вже бачив, і вона назавжди мене забере. Навіть думка про цю спокусу змусила мене тремтіти більше, ніж я міг собі дозволити. Тож затято виставляв свої стіни та межі, відгороджуючись від Скіллу всім, чим тільки вмів. Та цієї ночі я ставив їх не тільки для того, щоб тримати Регала та його групу осторонь моєї свідомості, а щоб самому втриматися в ній.
Розділ 24. Дорога Скіллу
Яке справжнє походження магії? Чи людина народжується з нею у крові, як деякі собаки народжуються, щоб винюшувати слід, а інші краще вміють пасти овець? Чи, може, це річ, підвладна кожному, хто рішуче налаштований навчитися її? Чи, радше, магія — це невід’ємний складник каменів, води та землі світу, тож дитина поглинає здібність до неї з водою, яку п’є, чи з повітрям, яким дихає? Я ставлю ці запитання, не маючи й гадки, де шукати відповіді. Якби ми знали це походження, чи міг би хтось, запрагнувши так зробити, умисне створити чародія великої потуги? Чи можна сплодити дитя зі схильністю до магії, як виводять породи коней, — сильних чи швидких? Або ж вибрати немовля і почати його навчати ще до того, як умітиме говорити? Або збудувати дім там, де найлегше доступитися до магії, де земля на неї найбагатша? Ці запитання настільки мене бентежать, що я майже не бажаю шукати відповіді. Але ж якщо не я, то це може зробити хтось інший.
Було раннє пообіддя, коли ми дісталися широкого гостинця, позначеного на карті. Наш вузький путівець вливався в нього, як струмок впадає у річку. Кілька днів ми йшли цим гостинцем. Інколи він вів нас повз маленькі селища, сховані між складками гір, але Кеттрікен швидко їх проминала, не зупиняючись. Ми обганяли інших подорожніх, з якими вона чемно віталася, але рішуче відкидала всякі спроби зав’язати розмову. Якщо хтось і розпізнав у ній дочку Ейода, то не показав цього по собі. Та настав день, коли ми й на мить не побачили інших мандрівників, не кажучи вже про селища чи хатки. Шлях вужчав, усі сліди на ньому були давніми, присипаними свіжим снігом. Коли назавтра після цього ми встали й рушили в дорогу, наш шлях здрібнів, зробившись не кращим за непевну стежку між деревами. Кеттрікен кілька разів зупинялася та озиралася довкола, якось узагалі наказала нам повернутися назад, а тоді рушати в іншому напрямку. Знаки, по яких вона прокладала дорогу, були для мене непомітними.