Шукає нагоди втекти з місця, де її тримають, — невдоволено повторив вовк. Я глянув угору і побачив, що він мчить рівнобіжно зі мною, але радше лісом, ніж гладкою поверхнею дороги. — І для тебе було б розумніше йти так, як я.
Я подумав про це.
Здається, все гаразд. Тут іти легше. Гладкіше.
Так, вогонь теж тебе гріє, доки не спалить.
Я не знав, що на це відповісти, і тому пішов дорогою поруч із Кеттл. Після днів подорожування вервечкою на вузькій стежці це здавалося легшим, більш товариським. Аж до вечора ми йшли древньою дорогою. Вона постійно п’ялася вгору, але під таким кутом до схилу узгір’я, що ніколи не була надто крутою. Гладенький шар снігу на її поверхні не порушувало ніщо, крім розкиданих де-не-де сухих гілок, які нападали з дерев угорі, та й то більшість із них уже розсипалася на пил. Я ні разу не бачив і звіриних слідів — ні вздовж дороги, ні впоперек неї.
Нема й духу жодної здобичі, — сумно підтвердив Нічноокий. — Цієї ночі доведеться попошукати свіжого м’яса.
То рушай уже, — порадив я.
Не можу залишити тебе самого на цій дорозі, — суворо сповістив він.
А що тут може мені завадити? Кеттл поруч, я не буду сам.
Вона не ліпша за тебе, — уперся Нічноокий.
Хай як я питав, але він так і не зумів пояснити, що мав на увазі.
Коли надвечір’я перейшло у вечір, я й сам почав дещо зауважувати. Раз у раз помічав, як мої думки ширяють у яскравих снах наяву, у такій глибокій задумі, що виходити з неї — наче зненацька прокинутися. І, як це зазвичай буває зі снами, вони лопалися, мов бульбашки, а я отямлювався, майже не пам’ятаючи, про що був задумався. Пейшенс роздає військові накази, наче королева Шести герцогств. Барріч купає дитину, наспівуючи при цьому. Двоє незнайомих мені людей складають стосом обпалені камені, відбудовуючи дім. Ці барвисті видіння здавалися безглуздими, але вони були такими живими, що я майже вірив своїй уяві. Легка хода дорогою, спершу така приємна, почала здаватися вимушеним поспіхом, наче течія підганяла мене до дій, не зважаючи на мою власну волю. Одначе я не міг іти надто швидко, бо Кеттл весь пополудень ішла нарівні зі мною. Вона часто перебивала мою задуму, ставлячи якесь тривіальне запитання, привертаючи мою увагу до птаха вгорі, цікавлячись, чи не болить у мене спина. Я намагався відповісти, та вже за мить не міг згадати, про що ми розмовляли. Тож не міг її винуватити за те, що вона супилася, такий скаламучений був мій розум, але й не міг нічим цьому зарадити. Ми проминули звалену впоперек дороги колоду. Тут у мене з’явилася якась дивна гадка, і я збирався було поділитися нею з Кеттл, але думка втекла, перш ніж я її усвідомив. Порожнеча настільки мене поглинула, що, коли Блазень до мене гукнув, я аж здригнувся. Глянув поперед себе, але не міг побачити навіть жодного джеппа.
— Фітце Чівелрі! — знову гукнув Блазень.
Я озирнуся і виявив, що проминув не лише його, а й усю нашу групу. Кеттл поруч зі мною щось пробурмотіла, озираючись. Ми обоє пішли назад.
Всі інші зупинилися і вже розвантажували джеппів.
— Невже ви збираєтеся розбити табір посеред дороги? — неспокійно спитала Кеттл.
Старлінг і Блазень зиркнули вгору, понад намет з козлиної шкури, який саме розкладали.
— А чого ви боїтесь? Велелюдних натовпів чи карет? — саркастично спитав Блазень.
— Вона пласка й рівна. А минулої ночі в мене під постіллю був чи то корінь, чи то камінь, — додала Старлінг.
Кеттл проігнорувала їх і звернулася до Кеттрікен:
— І нас здалеку помітить кожен, хто йтиме цією дорогою, — чи так, як ми, чи назустріч. Гадаю, нам слід звідси забратися і розбити табір під деревами.
Кеттрікен озирнулася довкола.
— Кеттл, уже майже стемніло. Не думаю, що у нас аж надто багато причин стерегтися погоні. Гадаю…
Я здригнувся від чийогось дотику. Це Блазень узяв мене за плече й повів до узбіччя дороги.
— Підіймайся, — сказав мені різкувато, коли ми дісталися краю лісу.
Я слухняно видряпався вгору, знову став на лісовий мох. Опинившись там, позіхнув, відчуваючи, як мені лящить у вухах. Майже відразу почувся бадьорішим. Знову глянув на дорогу. Старлінг і Кеттрікен збирали шкіряний намет, щоб його пересунути. Кеттл уже стягала з дороги опорні кілки.
— То ми таки вирішили розбити табір осторонь дороги, — дурнувато зауважив я.