— Майже напевно. І нам пощастить, якщо до ранку все закінчиться. Слід назбирати більше дров і поскладати їх поблизу виходу з намету. Ні, не тобі. Ти маєш іти до намету. Якщо забредеш зараз кудись, у темряві та перед снігопадом, нізащо тебе не знайдемо.
Я запротестував, але вона перебила мене запитанням:
— Мій Веріті. Він краще за тебе навчений Скіллу?
— Так, міледі.
— Думаєш, ця дорога кликала його так, як і тебе?
— Майже напевно. Але він завжди був куди сильніший за мене. І у Скіллі, і в упертості.
Її вуста здригнулися від сумної посмішки.
— О так, він упертий. — Зненацька вона тяжко зітхнула. — Якби ж ми були тільки чоловіком і жінкою та жили далеко від моря і гір. Як тоді усе було б просто.
— Я теж цього прагну, — тихо зізнався я. — Хочу мати мозолі на руках від тяжкої праці, хочу, щоб свічки Моллі горіли в нашому домі…
— Сподіваюся, ти це матимеш, Фітце, — так само тихо сказала Кеттрікен. — Я в це вірю. Але перед тим іще мусимо здолати довгий шлях.
— Це правда, — погодився я.
І між нами розквітнув своєрідний мир. Я не сумнівався, що, коли б цього вимагали обставини, Кеттрікен відібрала б у мене доньку заради престолу. Своє ставлення до обов’язку й жертовності вона могла змінити не більше, ніж кров і кості свого тіла. Це те, ким вона була. Інших причин забирати в мене дитину не мала.
Тому, щоб зберегти дочку для себе, я просто мушу безпечно повернути їй чоловіка.
Тієї ночі ми вклалися до сну пізніше, ніж лягали досі. Всі втомилися більше, ніж зазвичай. Блазень обійняв першу варту, попри зморшки на обличчі. Його шкіра прибрала нової барви, ледь кремової, тож, змерзнувши, він мав страховинний вигляд. Наче статуя нужди й розпачу, вирізана зі старої кості. Ми, решта, не надто помічали холод, рухаючись удень, але не думаю, що Блазень хоч колись по-справжньому зігрівався. А все-таки без слова скарги тепло закутався і вийшов назовні, на вітер. Усі інші полягали спати.
Спершу буря шуміла високо над нами, у верхів’ях дерев. Об намет билися окремі голки снігу, а коли буря подужчала, їм на зміну прийшли дрібні гілки та, час від часу, пориви крижаної завії. Холод ставав дедалі сильнішим, заповзаючи в кожну щілину покривала чи вбрання. Посеред варти Старлінг Кеттрікен покликала її досередини, кажучи, що тепер нас стерегтиме буря. Слідом за нею прокрався вовк. На моє полегшення, ніхто надміру не протестував. Коли менестрелька зауважила, що той приніс із собою сніг, Блазень відповів, що на ній снігу не менше. Нічноокий одразу перейшов до нашої частини намету та вклався між Блазнем і зовнішньою стіною. Поклав свою велику голову йому на груди, зітхнув, заплющив очі. Я відчув укол ревнощів.
Йому холодніше, ніж тобі. Значно холодніше. А в місті, де з полюванням було зле, він часто ділився зі мною їжею.
Так. То він у зграї? — спитав я, трохи повеселівши.
Сам скажи, — з викликом кинув мені Нічноокий. — Він тебе врятував, годував своїм м’ясом, розділив із тобою власне лігво. То він у нашій зграї?
Думаю, так, — сказав я, поміркувавши якусь мить.
Ніколи досі я не бачив речей у такому світлі. Непомітно посунувся на постелі, щоб лягти трохи ближче до Блазня.
— Тобі холодно? — вголос спитав я його.
— Не так холодно, коли тремчу, — жалібно сказав він. Тоді додав: — А насправді біля вовка тепліше. Він аж пашить теплом.
— Він дякує тобі за все, чим ти годував його у Джампі.
Блазень примружив очі в наметових сутінках.
— Справді? Я не думав, що тварини можуть так довго пам’ятати.
Це й мене здивувало, коли я про це задумався.
— Зазвичай ні. Та цієї ночі він згадав, як ти його годував. І дякує тобі.
Блазень підняв руку, обережно почухав Нічноокого за вухом. Від задоволення той по-щенячому заскавчав і щасливо присунувся ближче. Я знову замислився про всі зміни, які в ньому помітив. Дедалі частіше його реакції та думки ставали сумішшю людського й вовчого.
Я надто втомився, щоб довго про це міркувати. Заплющив очі й почав провалюватися в сон. Та за якийсь час зрозумів, що очі в мене міцно стулені, щелепи стиснуті, а до сну далеко, як до неба. Я хотів просто скинути тягар свідомості, був такий утомлений, але Скілл так загрозливо мене вабив, що я не міг розслабитися достатньо, аби заснути. Совгався сюди-туди, щоб улягтися зручніше, аж доки Кеттл по той бік намету не спитала, чи в мене, бува, не блохи. Я намагався не ворушитися.