Вдивлявся у темряву, у верх намету, прислухаючись до вітру, що віяв ззовні, та дихання моїх супутників усередині. Тоді заплющив очі та розслабив м’язи, намагаючись принаймні відпочити. Я так відчайдушно хотів заснути. Та сни Скіллу дряпали мене, як маленькі колючі гачки в мозку, аж я злякався, що закричу. Більшість із них була жахливою. Якийсь різновид церемонії перековування у приморському селищі, велике вогнище у глибокій ямі. Остров’яни тягнуть бранців, пропонуючи вибір: або перековування, або стрибок у яму. На це все дивилися діти. Я відірвав свідомість від полум’я.
Перевів подих, дав очам заспокоїтися. Спи. У нічному покої Оленячого замку Лейсі обережно відпорювала мереживо від старої весільної сукні. Витягаючи нитки, на яких трималася ця оздоба, вона несхвально стисла губи.
— За це добре заплатять, — сказала їй Пейшенс. — Може, вистачить, щоб забезпечити наші сторожові вежі ще на місяць. Він зрозумів би, що мусимо зробити це для нашого герцогства.
Тримала голову прямо, а в її чорнявому волоссі було більше сивини, ніж я пам’ятав. Пальці відкріпляли низки дрібних перлин, що блищали в заглибинах біля викоту сукні. Час змінив білий колір сукні на жовтуватість слонової кості, а пишні широкі спідниці каскадами спадали їм на коліна. Раптом Пейшенс схилила голову, наче здивовано прислухаючись. Я втік.
Я напружив усю волю, щоб розплющити очі. У маленькій жаровні жеврів вогонь, випромінюючи червонясте світло. Я втупився у кілки, що підтримували нап’яту шкіру намету. Хотів, щоб моє дихання заспокоїлось. Не смів подумати ні про що, що могло б відтягти мене від мого власного єства. Ні про Моллі, ні про Барріча, ні про Веріті. Намагався знайти якусь нейтральну картину, на якій міг би відпочити, нічим особливим не пов’язану з моїм життям. Подумки намалював спокійний краєвид. Гладенька чиста рівнина, засипана білим снігом, над нею мирне нічне небо. Благословенна тиша… Я затонув у ній, як у глибокій перині.
Рівниною мчав вершник. Низько схилився, аж до шиї коня, постійно його підганяв. У цьому дуеті була проста безпечна краса. Кінь біжить, плащ вершника розвівається, наче дзеркальне відображення розвіяного хвоста коня. Якийсь час не було нічого більше: чорний кінь та вершник перетинали засніжену рівнину в погожу місячну ніч. Кінь біг добре, без зусиль розтягуючи і стягуючи мускули, а чоловік легко сидів у сідлі. Можна б подумати, що летить над конем, а не сидить на його спині. Місячне проміння сріблом відбивалося від чола вершника, зблискуючи на підвісці з буйним оленем. Чейд.
З’явилося ще троє коней і вершників. Двоє їхало ззаду, але ці коні бігли натомлено, важко. Одинокий вершник легко пережене їх, якщо погоня триватиме довше. Третій переслідувач перетяв рівнину під кутом до інших. Плямистий кінь біг вільно, незважаючи на глибокий сніг, крізь який мусив пробиватися. Маленький вершник сидів на ньому високо й добре. Жінка чи юнак. Місячне світло легко танцювало на оголеному клинку. Якусь мить здавалося, що молодий вершник перетне дорогу Чейдові, загородивши йому шлях, але старий убивця помітив переслідувача. Озвався до свого коня, валах іще додав швидкості, аж дивно було бачити. Залишив двох обтяжених переслідувачів далеко позаду, але плямистий саме дістався втоптаного шляху. Його довгі ноги злітали в запалі погоні. Ось-ось наздожене… ні, Чейд, здавалося, втече легко. Але плямистий кінь був свіжішим. Валах не міг довго витримувати збільшеної швидкості, плямистий, що біг рівно, наздоганяв його. Пастка змикалася, повільно, але невблаганно. Тоді плямистий побіг одразу ж за чорним валахом. Той уповільнив біг, Чейд обернувся в сідлі, здійняв руку у вітанні. Друга вершниця привітала його, її голос задзвенів у холодному повітрі:
— За Веріті, істинного короля!
Кинула йому сумку, а він їй пакет. Зненацька вони розділилися, їхні коні звернули з витоптаної стежки, помчали в різні боки. Тупіт копит затонув у нічній тиші.
Загнані коні переслідувачів покрилися піною, сходили парою на морозі. Вершники підганяли їх і лаялися. Дісталися місця, де Чейд та його спільниця розлучилися. У повітря здіймалися уривки розмов, перемішані з лайкою.
— Кляті партизани Провісників!
— Годі взнати, в кого воно тепер!
І нарешті.
— Не повертаюся до цього балагана! Що я там, батога не бачив?
Здається, вони досягли якогось порозуміння, бо дозволили своїм коням перевести подих, а тоді поїхали повільніше, утоптаним шляхом, подалі від місця, звідки приїхали.