Я ненадовго отямився. З подивом виявив, що усміхаюся, хоча моє обличчя змокріло від поту. Скілл був сильним і справжнім. Я дихав глибоко, із зусиллям. Намагався відтягти себе від нього, та солодкий приплив знання був надто гострим. Я почував піднесення через втечу Чейда, через те, що існували партизани, які боролися для блага Веріті. Світ широко розтягся переді мною, спокушаючи, наче таця із солодкими тістечками. І моє серце відразу ж вибрало.
Дитина плакала так нескінченно й безнадійно, як на це спроможні немовлята. Моя донька. Лежала на ліжку, досі загорнута в покривало, вкрите краплями дощу. Обличчя було червоним від сильного крику.
— Тихо. Не можеш просто лежати тихо! — сказала Моллі зі страшним, хоч і стримуваним роздратуванням.
Голос Барріча, суворий і втомлений.
— Не сердься на неї. Вона ж усього-на-всього дитя. Мабуть, голодна.
Моллі стояла, губи туго стиснуті, руки так само туго схрещені на грудях. Щоки почервоніли, волосся змокріло.
Барріч повісив плащ, з якого стікала вода. Вони разом десь були і саме повернулися. У каміні й не тліло, сам попіл, у будиночку холодно. Барріч підійшов до каміна, незграбно став біля нього навколішки, почав збирати розпалку, щоб розвести вогонь. Я відчував у ньому напругу, знав, як він намагається стримати свою запальну вдачу.
— Займися дитиною, — тихо підказав він. — Я розпалю вогонь і закип’ячу воду.
Моллі зняла плащ і з підкресленою нарочитістю відійшла, щоб повісити його поруч із Баррічевим. Я знав, як вона не терпить, коли їй вказують, що має робити. Дитя далі плакало, так само вимогливо та немилосердно, як зимовий вітер надворі.
— Я змерзла, втомлена, голодна й мокра. Їй доведеться навчитися, що інколи мусить просто почекати.
Барріч схилився, щоб викресати іскру, тихо вилаявся, коли вона відразу ж погасла.
— Вона теж змерзла, втомлена, голодна й мокра, — зауважив він. Його голос ставав дедалі виразнішим. Продовжував уперто розпалювати вогонь. — І надто мала, щоб якось цьому зарадити. Тож кричить. Не для того, щоб тебе мучити. А лишень для того, аби сповістити, що потребує допомоги. Як скавчить собача, як пищить курча, жінко. Робить це не для того, щоб тебе дратувати.
З кожною фразою його голос гучнішав.
— Що ж, а мене це дратує! — заявила Моллі та знову кинулася в бій. — Їй доведеться просто це викричати. Я надто втомлена, щоб упоратися з нею. А вона надто вже розпещена. Тільки й робить, що плаче, аби її взяли на руки. Я не маю й хвилини для себе. Не можу навіть проспати всю ніч. Нагодуй дитину, помий дитину, переповий дитину, візьми дитину на руки. І це все моє життя.
Вона агресивно перелічила всі свої жалі. В її очах з’явився блиск, такий самий, який я бачив, коли вона сперечалася зі своїм батьком. Я знав: вона очікує, що Барріч підведеться і підійде до неї. Він натомість запалив маленький вогник і вдоволено форкнув, коли вузький язичок полум’я лизнув скрутень березової кори і той зайнявся. Навіть не повернувся, щоб глянути на Моллі чи розплакану дитину. Додавав до вогню гілку за гілкою, а я дивувався, як це він не розуміє, що Моллі позаду нього кипить від злості. Я не зберіг би такого самовладання, якби вона була позаду мене, з таким виразом на обличчі.
Лише коли вогонь добре розгорівся, Барріч підвівся, але рушив не до Моллі — до дитини. Проминув Моллі, наче її там не було. Не знаю, чи він помітив, як вона змушує себе не здригнутися від удару, якого майже очікувала з його боку. Серце мені стислося, коли я побачив, який шрам залишив їй батько. Барріч схилився над дитиною, заговорив заспокійливим голосом, розпеленав її. Я зі свого роду благоговінням дивився, як уміло він змінює їй пелюшку. Роззирнувся, взяв вовняну сорочку, що висіла на спинці крісла, загорнув маля в неї. Воно й далі плакало, але вже іншим тоном. Барріч поклав дитину на руку, а вільною наповнив казанок водою, поставив його на вогонь. Наче Моллі взагалі там не було. Коли він почав відміряти зерно, її обличчя зблідло, а очі розширилися. Побачивши, що вода ще не закипіла, сів із дитиною, почав ритмічно поляскувати її по спинці. Плач став не таким відчайдушним, ніби дитина втомилася від крику. Моллі підійшла до них.
— Дай мені дитину. Тепер я її поняньчу.
Барріч поволі перевів на неї погляд. Його обличчя було незворушним.
— Коли заспокоїшся і захочеш потримати, дам її тобі.
— Даси мені вже! Це моя дитина! — гарикнула Моллі та потяглася по маля.
Барріч зупинив її поглядом. Вона відступила на крок.
— Що, хочеш мене присоромити? — сказала з натиском. Її голос був різким. — Вона моя дитина. Маю право виховувати її за власним розсудом. Не треба весь час тримати її на руках.