— Це правда, — спокійно погодився він, але й не ворухнувся, щоб віддати Моллі дитину.
— Думаєш, що я погана мати. Та що ти знаєш про дітей? Чого ти певний, що я помиляюся?
Барріч встав, трохи хитнувся на пораненій нозі, знову піймав рівновагу. Взяв мірку зерна. Висипав його в киплячу воду, розмішав, щоб рівномірно зволожити. Тоді щільно закрив казанок і відсунув його від вогню. Робив це все, балансуючи малям, яке тримав на згині ліктя. Відповів Моллі, а я знав, що перед цим він усе обміркував.
— Про дітей, може, й нічого. Але знаю про всякий інший молодняк. Лошат, щенят, телят, поросят. Навіть ловчих кошенят. От що я знаю: хочеш, щоб вони тобі довіряли, — часто їх торкайся, коли вони малі. Ніжно, але впевнено. Тоді вони повірять у твою силу.
Промовляв із запалом. Я сотні разів чув уже цю лекцію, зазвичай він викладав її нетерплячим стаєнним хлопцям.
— Не кричи на них, не роби різких рухів, які могли б їх налякати. Давай їм добру їжу та чисту воду, тримай у чистоті, давай притулок від негоди. — Його голос опустився до тону звинувачення, коли він додав: — Не зганяй на них свого поганого настрою, не плутай покарання з дисципліною.
Моллі, здається, шокували його слова.
— Але ж дисципліна походить від покарання. Дитина вчиться дисципліни, коли її карають за погані вчинки.
Барріч труснув головою.
— Хотів би я «покарати» чоловіка, який вбив це тобі в голову, — сказав він, і тут у його тоні з’явився відголосок давнього темпераменту. — І чого ти насправді навчилася від батька, який виливав на тебе свою злість? — зажадав він. — Що бути з дитиною ніжним — це слабкість? Що дорослому не годиться поступитися і взяти дитину на руки, коли вона плаче, бо хоче цього від тебе?
— Не бажаю розмовляти про батька, — зненацька заявила Моллі, але в її голосі з’явилася невпевненість.
Потяглася по маля, як дитина по улюблену забавку, а Барріч дозволив їй забрати донечку. Моллі сіла на кам’яних приступках каміна, розстебнула блузку. Маля жадібно вхопило сосок і відразу ж замовкло. Якийсь час єдиними звуками були шум вітру надворі, булькотіння в казанку з вівсянкою і потріскування дров, які Барріч докладав до вогню.
— Тобі теж час від часу вривався терпець щодо Фітца, коли він був малий, — звинувачувально пробурмотіла Моллі. Барріч порснув сміхом.
— Не думаю, щоб комусь вистачило з ним терпцю. Коли він до мене потрапив, мав п’ять чи шість літ, і я нічого про нього не знав. Тоді я був молодим, мав інші інтереси. Лоша можна замкнути в загороді, собаку на якийсь час прив’язати. А з дитиною не так. Ніколи не забудеш, що маєш дитину, навіть на мить. — Він безпорадно стенув плечима. — Доки я зорієнтувався, він уже став центром мого життя. — Затим дивна коротка пауза. — Потім вони його в мене забрали, а я дозволив їм це… І тепер він мертвий.
Тиша. Я відчайдушно хотів дотягтися до них обох, сказати їм, що живий, — та не міг. Чув їх, бачив, але не міг до них дістатися. Наче вітер надворі, ревів і бився об стіни дому, та все дарма.
— Що я маю робити? Що з нами буде? — раптом спитала Моллі, ні до кого зокрема не звертаючись. Від розпачу в її голосі рвалося серце. — От я. Без чоловіка, з дитиною, жодної можливості йти крізь світ власним шляхом. Усе, що я заощадила, вже витрачено. — Глянула на Барріча. — Я була такою дурепою. Завжди вірила, що він прийде до мене, одружиться зі мною. А він цього не зробив. Тепер уже й не зробить. — Почала гойдатися, притуливши до себе дитину. Не помічала, що по щоках їй пливуть сльози. — Не думай, наче я не почула сьогодні того старого, того, який казав, що бачив мене в Баккіпі, що я була шльондрою бастарда-віттера. Скільки часу мине, доки цей поголос розійдеться у Капелін-Біч? Не смію повернутися до міста, не можу здійняти голови.
При цих її словах щось у Баррічі сколихнулося. Тяжко сів, сперся ліктями об коліна, затулив обличчя руками.
— Я думав, ти його не чула. Не був би він майже так само старим, як бог, я змусив би його відповісти за свої слова, — пробурмотів.
— Не можеш кинути чоловікові виклик за те, що він сказав правду, — пригнічено мовила Моллі.
Це змусило Барріча підвести голову.
— Ти не шльондра! — палко запевнив він. — Ти була Фітцовою дружиною. Не твоя вина, що не всі знали цю таємницю.
— Його дружиною, — глузливо сказала Моллі сама собі. — Не була, Баррічу. Він зі мною не одружився.
— Але завжди говорив тільки про це. Клянуся тобі, знаю, що кажу. Прийшов би до тебе, якби не помер. Зробив би це. Завжди хотів зробити тебе своєю дружиною.