— О так, він мав багато добрих намірів. І багато брехав. Добрі наміри — не вчинки, Баррічу. Якби кожна жінка, що почула від чоловіка обіцянку шлюбу, була дружиною, то що ж, на світі було б куди менше байстрят.
Вона випросталася. Втомлено обтерла сльози з обличчя. Барріч не відповів на її слова. Глянула вниз, на маленьке личко, яке нарешті заспокоїлося. Дитина заснула. Моллі просунула їй до ротика мізинець, щоб вивільнити сосок із сонного затиску. Застібаючи блузку, слабко усміхнулася.
— Думаю, я відчула, що в неї вилазить зубчик. Може, це в неї просто кольки через зуб.
— Зуб? Дай мені подивитися! — гукнув Барріч.
Підійшов, схилився над дитиною, а Моллі обережно відвела рожеву нижню губку, показавши на яснах маленький білий півмісяць. Моя донечка відсунулася, насупившись уві сні. Барріч лагідно забрав її у Моллі та відніс до ліжка. Поклав маля там, досі закутане в його сорочку. Моллі біля вогню зняла покришку з казанка та помішала вівсянку.
— Я подбаю про вас обох, — недоладно запропонував Барріч. Кажучи це, глянув на дитину. — Знаєш, я не такий старий, щоб не знайти собі роботи. Доки здатен махати сокирою, можемо вимінювати чи продавати дрова в місті. Впораємося.
— Ти зовсім не старий, — розсіяно сказала Моллі, додаючи до вівсянки щіпку солі. Підійшла до свого крісла, впала в нього. Зі свого робочого кошика, що стояв поруч із ним, витягла якусь річ, котру треба було полатати. Покрутила її в руках, вирішуючи, з чого почати. — Більше скидається на те, що ти щодня, прокидаючись, народжуєшся заново. Глянь на цю сорочку. Шви на раменах розпоролися, наче ти хлопець і досі ростеш. Думаю, ти з кожним днем молодшаєш. А я почуваюся так, наче старію з кожною прожитою годиною. І не можу вічно користати з твоєї доброти, Баррічу. Мушу жити далі, власним життям. От тільки не можу просто зараз надумати, як це почати.
— То й не переймайся цим просто зараз, — розрадив її він.
Підійшов, став за кріслом, в якому вона сиділа. Його руки здійнялися, наче хотів покласти їх їй на плечі. Натомість схрестив на своїх грудях.
— Скоро настане весна. Скопаємо город, знову почнеться риболовля. Я зможу найнятися на роботу в Капелін-Біч. Побачиш, якось упораємося.
Частка Баррічевого оптимізму передалася й Моллі.
— Мені теж час братися до праці й зробити кілька солом’яних вуликів. Коли дуже пощастить, може трапитися бджолиний рій.
— Я знаю квітуче поле на пагорбах, де влітку аж густо від бджіл. Якщо поставимо вулики там, бджоли в них поселяться?
Моллі сама собі всміхнулася.
— Вони ж не птахи, дурненький. Рояться лише тоді, коли в старому вулику надто багато бджіл. Можуть і так роїтися, але тільки під кінець літа або восени. Ні. Навесні, коли бджоли вперше вилітають, спробуємо знайти бджолине дерево. Коли я була меншою, то допомагала батькові ловити бджіл. Доки не підросла, а тоді змудріла й навчилася, як перетримати їх узимку. Щоб їх привабити, слід виставити посудину з підігрітим медом. Прилітає перша, за нею інші. Якщо добре це вмієш, а я вмію, можна знайти бджолину дорогу і дійти нею до бджолиного дерева. Це, звісно, тільки початок. Тоді слід вивабити рій із дерева та заманити його до приготованого вулика. Інколи, якщо дерево мале, можна просто зрубати його і забрати з собою бджолину борть.
— Бджолину борть?
— Це дупло в дереві, де живуть бджоли.
— І вони тебе не жалитимуть? — недовірливо спитав Барріч.
— Ні, якщо зробиш усе правильно, — спокійно відповіла вона.
— Мусиш навчити мене, як це робити, — слухняно сказав він.
Моллі обернулася на своєму кріслі, глянула на нього. Усміхнулася, але новою усмішкою, не схожою на давню. Ця усмішка начебто підтверджувала: вони обоє вдають, що все йде, як задумано. Тепер вона аж надто добре знала, що жодній надії не можна вірити цілковито.
— Якщо ти навчиш мене писати. Лейсі та Пейшенс почали цього вчити, я трохи читаю, але писати мені складніше.
— Навчу тебе, а ти потім учитимеш Неттл, — пообіцяв Барріч.
Неттл. Кропива. Вона назвала мою доньку Неттл, як рослину, котру любила, хоч та залишала великі пухирі на долонях і руках, якщо збирати її необережно. Вважала, що наша донька завдає болю навіть тоді, коли й радує? Думка про це була для мене болісною. Тут щось привернуло мою увагу, та я судомно тримався, де був. Якщо можу бути з Моллі лише так, що ж, триматимуся за цю можливість що є сили.
Ні, — твердо сказав Веріті. — Тепер іди геть. Ти наразив їх на небезпеку. Думаєш, ті матимуть досить совісті й не знищать їх, якщо вважатимуть, що зможуть так вразити та ослабити тебе?