— Тобто знайти його, — погодилася Кеттрікен. Зітхнула. — Якби ж ми могли піти зараз, негайно. Та лише безумець кинув би виклик такій бурі.
— Доки ми тут сидимо, Фітц Чівелрі в постійній небезпеці, — сповістила нас Кеттл.
Усі очі звернулися до неї.
— Чого ви так кажете, Кеттл? — спитала Кеттрікен.
Стара завагалася.
— Кожному видно, що так воно й є. Тільки-но перестає говорити, як його думки розпливаються, а очі порожніють. Вночі не засне без того, щоб його не підхопив Скілл. Очевидно, винувата дорога.
— Це й справді так, але для мене геть не очевидно, що річ у дорозі. Може, це викликана раною пропасниця чи…
— Ні, — відважився я перебити мою королеву. — Це дорога. У мене немає пропасниці. І я не почувався так, доки не ступив на неї.
— Ану поясни, — наказала Кеттрікен.
— Я й сам до пуття не розумію. Можу тільки здогадуватися, що при прокладанні цієї дороги якось використано Скілл. Вона пряміша й рівніша за всі інші, які я знав. Тут не проросло жодне дерево, хоч як мало нею користуються. На ній немає звіриних слідів. А ще, ви звернули увагу на дерево, яке ми вчора проминули? Колоду, що перегородила дорогу? Коріння і верхівка крони майже неушкоджені… але стовбур, що впав на дорогу, геть зігнив. Якась сила досі рухається вздовж цієї дороги, щоб вона була чистою і справною. І я вважаю, хай що це за сила, вона пов’язана зі Скіллом.
Кеттрікен якусь хвилину сиділа, обмірковуючи це.
— І що ти нам радиш зробити? — спитала мене.
Я стенув плечима.
— Нічого. Наразі. Намет тут добре встановлений. Нерозумно було б намагатися переставити його на вітрі. Я мушу просто усвідомлювати, яка небезпека мені загрожує, та намагатися уникати її. А завтра чи коли тільки вгамується вітер, мені слід іти не дорогою, а поруч із нею.
— Не дуже воно тобі допоможе, — пробурмотіла Кеттл.
— Можливо. Але, оскільки дорога веде нас до Веріті, було б шаленством покидати її. Веріті здолав цю дорогу, а він ішов сам. — Я замовк, подумавши, що тепер краще розумію деякі уривчасті Скілл-сни, які бачив про нього. — Якось упораюсь.
Обличчя навколо, які з сумнівом на мене дивилися, не додавали бадьорості.
— Що ж, думаю, ти мусиш, — сумно промовила Кеттрікен. — Якщо ми якось можемо тобі допомогти, Фітце Чівелрі…
— Не уявляю, як, — зізнався я.
— Єдиний спосіб — зосереджувати його увагу. Найкраще, як зуміємо, — порадила Кеттл. — Не дозволяти йому сидіти без діла чи надто довго спати. Старлінг, ти ж маєш якусь арфу, чи не так? Можеш зіграти та заспівати для нас?
— Маю якусь арфу, — кисло уточнила Старлінг. — Дуже вбогу, коли порівняти з тим інструментом, який у мене відібрано в Мунсеї. — На мить її обличчя спорожніло, очі скосилися. Я замислився, чи не такий я мав вигляд, коли мене притягав Скілл. Кеттл простягла руку, легенько поплескала менестрельку по коліну, і та здригнулася від дотику. — Але маємо те, що маємо. Зіграю на ній, якщо вважаєте, що це допоможе.
Потяглася до свого клунка, що лежав позаду, дістала звідти загорнуту арфу. Коли її розгорнула, я побачив, що це всього лиш рама з погано обробленого дерева, на яку натягнуто струни. Мала форму її давньої арфи, та бракувало їй краси і блиску. Проти колишньої арфи Старлінг цей інструмент був наче один із навчальних клинків Год порівняно з мечем доброї роботи: практична функціональна річ, та й годі. Але менестрелька поклала арфу на коліна, почала налаштовувати. Саме зіграла перші такти старої бакійської балади, коли її перебили. Крізь закривку намету пропхався засніжений ніс.
— Нічноокий! — привітав його Блазень.
У мене м’ясо на всіх. — Це була горда заява. — Наїмося вдосталь, і ще залишиться.
Це не було перебільшенням. Коли я вибрався з намету, щоб оглянути його здобич, то виявилося, що це якийсь різновид вепра. Ікла та жорстка щетина були такі ж, як у кабанів, на яких я полював досі, та це створіння мало більші вуха, а його щетина була чорно-білою. Кеттрікен, приєднавшись до мене, скрикнула від захвату. Розповіла, що бачила вже кілька таких раніше, але вони відомі з того, що блукають лісами та мають репутацію дуже грізної дичини, якої краще не чіпати. Рукою в рукавичці почухала вовка за вухом і так його розхвалювала за відвагу та спритність, що він упав на сніг, страшенно пишаючись собою. Я глянув на нього, як він лежав горічерева на снігу та вітрі, і не зміг стримати сміху. Вовк миттю схопився на ноги, боляче куснув мене за литку й зажадав, щоб я розрізав для нього кабанячий живіт.