Выбрать главу

— Я теж його знав.

Я глянув на темну стелю.

— Я думав про Моллі. Часто. Ти знаєш, куди вона пішла?

— Так.

Коли він більше нічого не сказав, я зрозумів, що краще не просити.

— Я знаю, що наймудріше рішення — це дати їй піти. Вона вірить, що я мертвий. Сподіваюся, той, до кого вона пішла, піклується про неї краще, ніж це робив я. Сподіваюся, він любить її так, як вона цього заслуговує.

Покривала Барріча зашелестіли.

— Що ти маєш на увазі? — обережно спитав він.

Промовити це було тяжче, ніж я думав.

— Того дня, коли вона мене покинула, сказала, що є хтось інший. Хтось, про кого вона дбала, як я дбав про свого короля. Хтось, кого вона цінує понад усе і всіх у своєму житті. — Горло мені раптово стиснулося. Я глибоко зітхнув, намагаючись позбутися цієї конвульсії. — Пейшенс мала рацію, — сказав я.

— Так, мала, — погодився Барріч.

— Не можу винуватити за це нікого, крім себе самого. Дізнав­шись, що Моллі в безпеці, я мав дозволити їй піти власною дорогою. Вона заслуговує чоловіка, що віддасть їй увесь свій час, усю свою вірність…

— Так, заслуговує, — немилосердно погодився Барріч. — Шкода, що ти не зрозумів цього, перш ніж із нею зблизився.

Зізнатися собі у провині — це одне. Геть інше — мати друга, який не тільки з тобою погоджується, а ще й покаже всю глибину твого падіння. Я не заперечив і не спитав, звідки він це знає. Якщо від Моллі, то не хотів знати, що ще вона йому сказала. Якщо він здогадався сам, то не хотів знати, що був таким прозорим. Я відчув приплив якогось почуття, такої люті, що ледь не загарчав на нього. Натомість прикусив язика і присилував себе задуматися, що саме я відчуваю. Провину і сором, що це закінчилося для неї болем, що змусило її засумніватися у своїй вартості. І певність, що хай якою помилкою було наше кохання, воно було також і правильним. Знову запанувавши над своїм голосом, я тихо промовив:

— Ніколи не шкодуватиму, що я кохав її. Лишень за тим, що не зміг зробити її своєю дружиною перед очима всіх так само, як була нею в моєму серці.

Барріч нічого на це не відповів. Та за якийсь час тиша, що нас розділяла, стала оглушливою. Через неї я не міг спати. Нарешті озвався:

— Отож. Здається, завтра кожен із нас піде власною дорогою.

— Я теж так думаю, — відповів Барріч. За якийсь час додав: — Удачі тобі.

Це справді звучало так, наче він розумів, скільки удачі я потребуватиму.

Я заплющив очі. Був зараз такий втомлений. Дуже втомлений. Втомлений тим, що завдавав болю людям, яких любив. Та це вже сталося. Завтра Барріч піде, а я буду вільний. Вільний рушити туди, куди прагне моє серце і ніхто ззовні не втрутиться.

Вільний піти до Трейдфорда і вбити Регала.

Розділ 3. Ціль

Скілл — традиційна магія королівського роду Провісників. Хоча й скидається на те, що найсильнішим він є у королівській кровній лінії, однак нерідко прояви Скіллу, нехай і слабшого, трапляються в осіб, лише віддалено споріднених з династією Провісників або ж у чиїх жилах водночас плине кров як люду Шести герцогств, так і мешканців Зовнішніх островів. Це магія розуму, яка дає скіллеру змогу безмовно спілкуватися на відстані. Можливості Скіллу різноманітні; у своїй найпростішій формі він може бути використаний для передачі звісток, для впливу на думки ворогів (чи друзів), щоб скерувати їх у потрібному напрямку. Вади Скіллу двоїсті: часте його вживання вимагає великої кількості енергії, а ще він стає для скіллерів привабою, яку помилково називають задоволенням. Правильніше б назвати її ейфорією, що збільшується разом із силою та тривалістю Скіллу. Вона може викликати у скіллера залежність, яка врешті-решт підточує психічні та фізичні сили, перетворивши мага на велике заслинене немовля.

Барріч пішов наступного ранку. Коли я прокинувся, він уже встав, одягнувся і ходив по хатці, пакуючи речі. Це не зайняло йому багато часу. Зібрав своє майно, але залишив мені більшу частку запасів. Хоча звечора ми не пили, проте обидва розмовляли так тихо, а рухалися так обережно, наче переживали ранкове похмілля. Так уклінно зверталися один до одного, що це здалося мені гіршим, ніж якби ми зовсім між собою не розмовляли. Я хотів попрохати у нього пробачення, благати його змінити своє рішення, зробити щось, однаково що, тільки б наша дружба не закінчилася саме так. Водночас я хотів, щоб він уже пішов, щоб це вже закінчилося, щоб уже було завтра, світанок нового дня, а я зостався сам. Тримався свого рішення так, як хапаються за гостре вістря ножа. Підозрюю, що Баррічеві почуття були подібними, бо інколи він зупинявся і дивився на мене, наче бажаючи щось сказати. Тоді наші погляди зустрічалися, і так тривало якусь мить, аж доки хтось не відводив очей. Між нами витало надто багато безсловесного.