М’ясо було розкішним — жирним і соковитим. Тушу розбирали переважно ми з Кеттрікен, бо мороз безжально мучив Блазня та Кеттл, а Старлінг благала змилуватися над руками арфістки. Холод і волога не йшли на користь її ще не цілком загоєним пальцям. Мені ж це не вадило. І завдання, і суворі умови праці не дозволяли мені блукати думками, а перебування сам на сам із Кеттрікен, навіть за таких обставин, було для мене дивно приємним, бо, спільно виконуючи цю скромну роботу, ми обоє забули про своє становище і про минуле. Стали двома людьми на морозі, що раділи з м’ясного багатства. Нарізали шматків м’яса, насадили їх на довгий рожен і прикріпили пектися над маленькою жаровнею. Спеклося воно швидко, вистачило на всіх. Нічноокий забрав собі нутрощі, розкошуючи серцем, печінкою та тельбухами. Тоді взявся за передню ногу, задоволено хрускаючи кістьми. Цю хрумку здобич він приніс до намету, але ніхто не сказав засніженому та закривавленому вовкові, який лежав при стіні намету й гучно жував м’ясо, жодного слова, крім похвали. Я подумав, що він нестерпно загордився, і сказав йому це. Він натомість сповістив, що я ніколи ще не вполював такої трудної здобичі сам-один, не кажучи вже про те, щоб притягти її сюди неушкодженою та поділити на всіх. Весь час Блазень почухував йому вуха.
Невдовзі намет наповнився чудовим запахом доброї страви. Минуло кілька днів, відколи ми їли хоч якесь свіже м’ясо, а через холод, який нам дошкуляв, жир смакував удвічі краще. Багата трапеза додала нам духу, ми майже забули про виття вітру надворі та холод, що люто натискав на наш маленький притулок. Коли ж досхочу наїлися, Кеттл приготувала нам чаю. Не знаю кращого способу зігрітися і гарно провести час, ніж почастунок гарячою м’ясною стравою та чаювання у доброму товаристві.
Це зграя, — задоволено зауважив Нічноокий зі свого кутка. Мені довелося погодитися.
Старлінг обчистила пальці від жиру та забрала арфу в Блазня, який попросив її, щоб оглянути. Мені на подив, він схилився над арфою разом із нею, обвів раму блідим нігтем і промовив:
— Якби я мав зараз свої інструменти, міг би підстругати дерево тут і тут, а з цього боку вигладити заокруглення. Думаю, тоді вона краще пасувала б до твоїх рук.
Старлінг уважно глянула на нього, чи то підозрюючи, чи то вагаючись. Придивилася до його обличчя, шукаючи там глузливого виразу, та не знайшла нічого схожого. Заговорила обдумано, наче звертаючись до нас усіх:
— Мій майстер, що вчив мене грати на арфі, вмів також добре їх робити. Може, аж надто добре. Намагався навчити й мене. Засади я вивчила, але він не міг дивитися, як я «терзаю і шкребу шляхетне дерево». Так це сформулював. То я й не навчилася робити рами вишуканої форми. А ще з цими незграбними пальцями…
— Були б ми у Джампі, я б тобі дозволив терзати і шкребти, скільки заманеться. Насправді це єдиний спосіб навчитися. Та, гадаю, я тим часом і тут, навіть із такими ножами, як у нас, зумію надати цьому дереву зграбнішої форми, — щиро сказав Блазень.
— Якщо твоя ласка, — тихо погодилася менестрелька.
Я задумався, коли ж це вони припинили бойові дії, і тут усвідомив, що вже кілька днів не звертаю особливої уваги ні на кого, крім себе. Вже змирився з тим, що Старлінг не шукає приязні зі мною. Їй потрібно лише бути присутньою при тому, як я вершитиму великі подвиги. Я теж не накидався їй зі своєю дружбою. І високий ранг Кеттрікен, і її жалоба поставили між нами нездоланний бар’єр, через який я не смів переступати. Стриманість Кеттл та її потайність у всьому, що стосувалося її самої, утруднювала справді щире спілкування. А от вигадати жодного виправдання тому, що останнім часом виключив зі своїх думок Блазня і вовка, я не зміг.
Коли зводиш стіни від тих, хто може використати проти тебе Скілл, замикаєш усередині не лише Скілл-чуття, — зауважив Нічноокий.
Я сидів і обмірковував це. Здається, мій Віт і почуття до людей останнім часом якось потьмяніли. Може, мій побратим мав рацію. Та тут Кеттл різко штурхонула мене.
— Не блукай! — дорікнула вона.
— Я просто задумався! — захищався я.
— То думай уголос.
— Я зараз не думаю нічого такого, чим варто ділитися.
Кеттл грізно зиркнула на таке ухиляння від співпраці.
— То декламуй, — наказав Блазень. — Чи заспівай щось. Однаково що, лише б на цьому зосередитися.
— Добра думка, — погодилася Кеттл, і настала моя черга грізно глянути на Блазня.
Та всі очі були скеровані на мене. Я глибоко вдихнув і намагався вигадати, що б міг продекламувати. Майже кожен знає напам’ять чи то улюблену історію, чи віршований уривок. Та більшість того, що пам’ятав я, — або про отруйне зілля, або ще якісь інші убивницькі штуки.