— Знаю одну пісню, — зізнався нарешті. — «Пожертва Кроссфаєра».
Тепер скривилася Кеттл, але Старлінг, весело усміхнувшись, заграла перші такти. Я вступив невчасно, та потім поправився і навіть непогано впорався, хоча бачив, як Старлінг раз чи двічі здригнулася, коли я фальшував. З якоїсь причини мій вибір пісні не вдовольнив Кеттл: вона сиділа з похмурим виглядом і глипала на мене так, наче кидала виклик. Після мене настала черга Кеттрікен, вона заспівала гірську мисливську баладу. Потім Блазень розвеселив нас не надто пристойною піснею про залицяння до дівчини-молочарки. Я начебто зауважив, що цей виступ викликав мимовільне захоплення Старлінг. Тут черга перейшла до Кеттл, і я сподівався, що стара випросить собі звільнення від участі. Натомість вона завела дитячого віршика «Шість мудреців у Джампі прийшли, піднялися угору, а вниз не зійшли», при цьому постійно позираючи на мене так, ніби кожне слово, промовлене її старечим надтріснутим голосом, призначалося персонально мені. Та якщо там була якась завуальована шпичка, то я її не зрозумів, так само, як і причини невдоволення Кеттл.
Вовки співають разом, — зауважив Нічноокий, а Кеттрікен майже тієї ж миті сказала:
— Зіграй нам щось таке, що ми всі знаємо, Старлінг. Щоб зміцнити наші серця.
Тож менестрелька зіграла старовинну пісню про квіти, зібрані для коханої людини, а ми всі підспівували, і декого ця пісня взяла за серце сильніше, ніж інших.
Коли останній такт затих, Кеттл промовила:
— Вітер слабшає.
Ми всі прислухалися, тоді Кеттрікен вибралася з намету. Я подався слідом за нею. Якийсь час ми стояли мовчки, на вітрі, що справді затихав. Сутінки відібрали у світу барви. Густо падав сніг, який прийшов на зміну вітру.
— Буря майже припинилася, — зауважила Кеттрікен. — Завтра вже зможемо вийти в дорогу.
— Як на мене, то чим раніше, тим краще, — озвався я.
У ритмі мого серцебиття досі лунало: «Йди до мене, йди до мене». Десь у цих горах чи за ними був Веріті.
І ріка Скіллу.
— А от я забарилася, — тихо сказала Кеттрікен. — Якби ж то рік тому я послухалася своїх інстинктів і дійшла до кінця карти. Але гадала тоді, що не впораюся краще, ніж Веріті. І боялася ризикувати його дитям. Дитям, яке я й так втратила, тож підвела його і в цьому, і в тому.
— Підвели його?! — нажахано скрикнув я. — Втративши його дитя?!
— Його дитя, його корону, його королівство. Його батька. Що з довіреного мені мужем я не втратила, Фітце Чівелрі? Навіть поспішаючи, щоб знову бути з ним, питаю себе, як подивлюся йому в очі.
— Ох, моя королево, у цьому ви помиляєтесь, запевняю вас. Він не сприйме це так, наче ви його підвели, а тільки вболіватиме, що покинув вас у величезній небезпеці.
— Він лише пішов зробити те, що вважав своїм обов’язком, — тихо промовила Кеттрікен. А тоді жалібно додала: — Ох, Фітце, як ти можеш запевняти, що він почуває, якщо навіть сказати не вмієш, де він?
— Моя королево, де він — це лише частка інформації, плямка на цій карті. А що він відчуває і що відчуває до вас… це те, чим він дихає. Коли ми зв’язуємося Скіллом, єднаючи наші свідомості, то я знаю такі речі, навіть якщо не хочу цього. — Я згадав, як колись мимоволі розділив почуття Веріті до його королеви, і втішився, що ніч приховала від неї моє обличчя.
— Якби лишень я могла навчитися Скіллу… Знаєш, як часто й сильно я сердилася на тебе тільки тому, що ти міг дістатися до того, за ким я тужила, і так легко пізнати його розум та серце? Ревнощі — огидна річ, і я завжди намагалася відігнати їх геть. Та інколи мені здається так жахливо несправедливим, що ти з ним пов’язаний цим, а я ні.
Мені й на думку не спадало, що вона може так це відчувати. Я незугарно зауважив:
— Скілл — це водночас і дар, і прокляття. Принаймні так воно зі мною. Навіть якби я міг подарувати вам його, міледі, то не знаю, чи варто робити таке другові.
— Відчути його присутність і його кохання бодай на мить, Фітце… за це я прийняла б кожне прокляття, якщо інакше не можна. Знову зазнати його дотику, у тій чи іншій формі… Чи можеш ти уявити, як я стужилася за ним?
— Думаю, що можу, міледі, — тихо сказав я. Моллі. Наче долоня, яка стисла моє серце. Нарізає на столі тверду зимову ріпу. Ніж тупий, вона попросить Барріча погострити його, коли він прийде з дощу. Рубає дрова, щоб завтра відвезти їх до селища і продати. Надто багато працює, сьогодні йому болітиме нога.