Сни про каміння мене змучили. Підведи очі та подивися на все разом, менший братчику. Це мисливська зграя, а не самотні ловці. Глянь. Поклади туди чорний і не вживай червоного, щоб перемістити білий, а помісти його сюди і закрий пастку. Це й усе.
Я все ще не міг надивуватися з чудової простоти розв’язку Нічноокого, коли прокинулася Кеттл. Широко усміхнувшись, спитала, чи я вже розв’язав задачу. У відповідь я витяг із мішечка чорний камінь і зробив ходи, підказані вовком. Обличчя Кеттл осунулося від здивування. Стара з благоговінням глянула на мене.
— Ніхто досі не розв’язував цього так швидко, — сказала вона.
— Мені допомогли, — ніяково зізнався я. — Це розв’язок вовка, а не мій.
Тут її очі геть розширилися.
— Насміхаєшся зі старої жінки, — дорікнула мені.
— Ні, що ви, — заперечив я, бо, здається, поранив її почуття. — Я думав про це більшу частину ночі. Навіть уві сні бачив цю гру. Але, коли прокинувся, Нічноокий знайшов розв’язок.
Вона трохи помовчала.
— Я думала, що Нічноокий… кмітлива тварина. Виконує твої накази, навіть якщо ти не промовляєш їх уголос. А тут ти кажеш, що він може збагнути гру. Скажи, а мої слова він теж розуміє?
Старлінг по той бік намету сперлася на лікоть і прислухалася до розмови. Я намагався придумати, як викрутитися, але сердито відкинув такі спроби. Вирівняв плечі, начеб складав звіт особисто Веріті, та виразно промовив:
— Ми пов’язані Вітом. Що чую та розумію я, те може збагнути й він. Коли щось його зацікавить, він вчиться. Не запевнятиму, що він може прочитати сувій чи запам’ятати пісню. Та як щось його заінтригує, то він обмірковує це на власний лад. Зазвичай по-вовчому, проте інколи майже як хтось із нас… — Я намагався висловити те, чого й сам достеменно не розумів. — Він бачив цю гру як вовчу зграю, що жене здобич. Не як чорні, червоні та білі значки. І побачив, куди піде, полюючи з цією зграєю, щоб певніше піймати дичину. Думаю, що й я час від часу бачу речі так, як бачить їх він… як вовк. Вважаю, що це не зле. Це просто інший спосіб сприймати світ.
Кеттл переводила погляд від мене до сонного вовка, а в її очах зоставався слід забобонного остраху. Нічноокий вибрав саме цю мить, щоб дозволити своєму хвостові здійматися та опускатися, наче крізь сон. Показав цим, що повністю розуміє, — ми розмовляємо про нього. Кеттл здригнулася.
— Як ви з ним… чи це як скіллити від одної людини до іншої, тільки з вовком?
Я почав заперечно хитати головою, але тоді мусив знизати плечима.
— Віт переважно починається як поділ почуттів. Особливо коли я був дитиною. Йти слідом за запахами, наздоганяти курчатко, бо воно біжить, тішитися спільною їжею. Та коли ви разом так довго, як ми з Нічнооким, то це стає іншим. Виходить за межі почуттів, але не є і справжніми словами. Я краще розумію тварину, в якій живе мій розум. Він краще розуміє…
Думання. Про те, що відбувається перед ухваленням рішення і після нього. Усвідомлення, що завжди постають вибори, і обмірковування, які з них найкращі.
Саме так.
Я вголос повторив його слова Кеттл. Тут Нічноокий сів. Демонстративно потягся, а потім сидів, дивлячись на неї та схиливши голову вбік.
— Розумію, — слабко сказала вона. — Так.
Тоді встала і вийшла з намету.
Старлінг сіла й потяглася.
— Це змушує по-іншому глянути на чухання його за вухами, — зауважила вона.
Блазень відповів їй, пирхнувши сміхом, сів на своїй постелі та відразу ж простяг руку, щоб почухати Нічноокого за вухами. Вовк вдячно звалився на нього. Я гарикнув на обох і знову заходився готувати чай.
Ми трохи забарилися, збираючи речі та рушаючи в дорогу. Усе покрив товстий шар мокрого снігу, тож було складно згорнути табір. Нарізали, що ще зосталося з вепра, і забрали з собою. Джеппи повернулися. Попри бурю, далеко не зайшли. Здається, що таємниця ховалася у мішку з підсолодженим зерном, яким Кеттрікен підманювала джеппа-проводиря. Коли ми нарешті зібралися і приготувалися до виходу, Кеттл заявила, що мені не можна йти дорогою і що зі мною завжди мусить хтось бути. Я трохи погороїжився, та вони на це не зважали. Блазень швидко зголосився бути моїм першим напарником. Старлінг кинула йому дивну посмішку та хитнула головою. Я прийняв їхнє глузування, мужньо набурмосившись. На це вони теж не зважали.
Невдовзі жінки та джеппи легко закрокували дорогою, а ми з Блазнем пішли вздовж узбіччя, що позначало її край. Кеттл обернулася, махнула костуром, на який спиралася під час ходьби.