— Забери його подалі звідси! — наказала Блазневі. — Зайдіть якомога далі, щоб тільки бачити нас і йти слідом. А тепер пішли. Пішли.
Тож ми слухняно відійшли вглиб лісу. Тільки-но перестали бачити інших, Блазень повернувся до мене і схвильовано зажадав:
— Хто така Кеттл?
— Мені відомо не більше ніж тобі, — коротко відповів я. І спитав сам: — А що там між тобою та Старлінг?
Він здійняв брови й лукаво підморгнув.
— Дуже в цьому сумніваюся, — відбив удар я.
— Ах, не всі такі невразливі на мої хитрощі, як ти, Фітце. Що я можу сказати? Сохне за мною, тужить за мною у глибині душі, та не знає, як це виразити, сердешна.
Я вирішив, що це невдала тема для розмови, тож облишив її.
— Що ти маєш на увазі, питаючи, хто така Кеттл?
Блазень співчутливо глянув на мене.
— Це не таке складне запитання, принцику. Хто ця жінка, що стільки знає про те, від чого ти потерпаєш, жінка, що раптом вивуджує з кишені гру, згадку про яку я бачив тільки раз у дуже старому сувої, що співає для нас «Шість мудреців у Джампі прийшли» з двома додатковими куплетами, яких я ніколи не чув. О світло мого життя, хто така Кеттл і чого така стара жінка вирішує провести свої останні дні, спинаючись із нами вгору?
— Ти нині в доброму гуморі, — кисло зауважив я.
— Справді, — погодився він. — А ти майже так само добре ухиляєшся від мого запитання. Напевне, маєш якісь міркування стосовно її таємниці та поділишся ними з бідним Блазнем.
— Вона не достатньо про себе розповідає, щоб на це можна було б опиратися, — відповів я.
— Ну так. То що ми можемо здогадатися про особу, яка настільки добре стереже свого язика? Про когось, хто, здається, так багато знає про Скілл? І древні бакійські ігри на додачу, і стару поезію? Як ти гадаєш, скільки їй років?
Я стенув плечима.
— Їй не сподобалася моя пісня про групу Кроссфаєра, — зненацька згадав я.
— Може, це просто через твій спів. Не хапаймося за соломинку.
Я мимоволі усміхнувся.
— Минуло стільки часу, відколи твій язичок був гострим. Майже полегша чути, як ти з мене глузуєш.
— Якби я знав, що тобі цього бракує, почав би грубити куди раніше. — Він широко усміхнувся. Тоді посерйознішав. — Фітце Чівелрі, таємниця кружляє над цією жінкою, як мухи над… розлитим пивом. Вона наскрізь пропахла знаками, віщуваннями та пророцтвами, які ось-ось здійсняться. Думаю, настав час, щоб хтось із нас поставив їй кілька прямих запитань. — Посміхнувся до мене. — Матимеш найкращу нагоду для цього, коли вона супроводитиме тебе сьогодні пополудні. Звичайно, зроби це тонко. Спитай її, хто був королем за її дівоцтва. І чого її відправили у вигнання.
— Вигнання? — засміявся я. — Оце так стрибок фантазії!
— Ти так вважаєш? А я ні. Спитай її. І обов’язково розкажи мені те, чого вона не скаже.
— А ти натомість відкрий мені все, що відбувається між тобою та Старлінг.
Блазень скоса глянув на мене.
— Справді хочеш це знати? Востаннє, коли ми добили такого торгу і я виклав тобі свою таємницю, то виявилося, що ти геть цього не хотів.
— І це теж така таємниця?
Він здійняв брову.
— Знаєш, я й сам не певен, як відповісти на це запитання. Інколи ти дивуєш мене, Фітце. Хоча, звісно, переважно ні. Найчастіше я сам себе дивую. Як тоді, коли добровільно зголошуюся продиратися крізь невтоптаний сніг та оминати дерева з якимсь бастардом, тимчасом як міг би виступати ідеально рівною дорогою в компанії чарівних джеппів.
До кінця ранку я витяг із нього небагато інформації. Коли ж проминув полудень, до мене приєдналася не Кеттл, а Старлінг. Я очікував, що це буде незручно. Ще не забув, як вона виторгувала участь у нашій експедиції взамін на відомості про мою дитину. Та якимось чином за час, відколи ми рушили в подорож, мій гнів на неї перетворився на втомлену обережність. Я знав, що не існує жодної інформації, яку б вона посоромилася вжити проти мене, тож тримав язика за зубами, постановивши не казати нічого ні про Моллі, ні про мою доньку. Хоча тепер це навряд чи мало якесь значення.
Проте, на мій подив, Старлінг була приязною та говіркою. Засипáла мене питаннями не про Моллі, а про Блазня, і то в такій кількості, аж я почав уже міркувати, чи не запалала вона до нього раптовою пристрастю. При дворі траплялося кілька разів, що жінки ним цікавилися і переслідували його. З тими, кого приваблював його незвичний вигляд, він був немилосердно жорстоким, викриваючи плиткість їхнього інтересу. Була одна садівниця, настільки зачарована дотепністю Блазня, що в його присутності не могла вимовити й слова. У кухні кружляв поголос, наче вона залишала для нього букети квітів біля підніжжя сходів, які вели на його вежу, а дехто припускав, що її час від часу запрошували піднятися цими сходами. Зрештою вона мусила покинути Оленячий замок, щоб опікуватися старою матір’ю десь у далекому містечку. Наскільки знаю, цим усе й закінчилося.