Дуже добре, — погодився я з ним.
І підвівся назустріч дню.
Розділ 26. Дороговкази
За час своїх мандрівок я добре вивчив ось таке. Те, що в одному краї вважається розкішшю, в іншому є цілком буденним. Риба, якою ми в Оленячому замку не годували б і кота, у внутріземських містах цінується як делікатес. Є місцевості, де вода — багатство, а в інших постійні повені — це і прикрість, і загроза. Добре вичинена шкура, зграбно виліплений посуд, прозоре, мов повітря, скло, екзотичні квіти — всі ці речі я бачив у такій кількості, що люд, який ними володіє, не вважає їх багатством.
Можливо, що й магія, проявляючись досить часто, стає звичайною. Замість бути річчю, що викликає захват і благоговіння, стає сировиною для дорожніх полотен та дороговказів. Таке марнотратство дивує тих, кому це недоступно.
Того дня я йшов, як і раніше, схилом лісистого узгір’я. Спершу узбіччя було широким і пологим. Я міг іти, не гублячи дороги з очей, вона пробігала тільки трохи нижче схилу. Величезні вічнозелені дерева утримували високо наді мною більшу частину зимового снігу. Лісова підстилка була нерівною, де-не-де траплялися латки глибокого снігу, але йшлося не надто тяжко. Та під кінець дня дерева почали меншати, а схил узгір’я став куди крутішим. Потяглася схилом і дорога, тож я пішов попід нею. Коли настав час розбивати табір для ночівлі, ми не могли знайти рівного місця для намету. Мусили далеко п’ястися узгір’ям униз, перш ніж натрапили на годящу галявину. Коли вже встановили намет, Кеттрікен оглянула дорогу й насупилася. Вийняла карту та переглядала її при останніх сонячних променях. Саме тоді я й спитав у неї, в чому річ.
Вона тицьнула в карту пальцем у рукавичці, а тоді показала на схил над нами.
— Якщо дорога й далі здійматиметься вгору, а схили крутішатимуть, ти не зможеш іти нарівні з нами. Завтра ввечері ми залишимо дерева позаду. Тамтешня місцевість безплідна, стрімка й кам’яниста. Нам доведеться взяти з собою дрова для вогнища, скільки зможуть нести джеппи. — Зморщила брови. — Можливо, навіть уповільнимо швидкість, щоб ти встигав.
— Я не відстану, — пообіцяв я.
Її блакитні очі зустрілися з моїми.
— А вже післязавтра тобі, можливо, доведеться приєднатися до нас на дорозі. — Кеттрікен пильно подивилася на мене.
— Якщо так, то мушу з цим упоратися. — Я стенув плечима і спробував усміхнутися, хоча й почував тривогу. — Що ще можу зробити?
— Що ще може зробити будь-хто з нас? — пробурмотіла вона сама собі у відповідь.
Того вечора, коли я закінчив чистити кухонні горщики, Кеттл знову розстелила свою полотнину та розклала камені. Я глянув на розстановку і труснув головою.
— Я ще цього не розв’язав.
— Що ж, це полегшення, — промовила вона. — Якби ти, а навіть ви удвох із вовком зробили це, я б так здивувалася, що й словами не сказати. Це складна задача. Але зараз ми зіграємо кілька ігор, і якщо триматимеш очі розплющеними, а розум гострим, то можеш знайти свій розв’язок.
Та мені це не вдалося, тож, уклавшись спати, я подумки бачив гральну полотнину й розкладені камені.
Наступного дня ми йшли так, як і передбачила Кеттрікен. До полудня я продирався крізь чагарник або пробирався крізь купи насипаного каміння, а Старлінг ішла відразу ж за мною. Хоча місцевість була такою складною, що ледь ставало духу на звичайну ходу, її переповнювали запитання, і то все про Блазня. Що я знаю про його походження? Хто шив йому вбрання? Чи він колись серйозно хворів? Я вже звик відповідати їй так, щоб у цих відповідях було обмаль інформації або й зовсім ніякої. Сподівався, що ця гра її втомить, але вона була чіпкою, мов бульдог. Нарешті я роздратовано повернувся до неї та заявив, що хочу достеменно знати, чого він так її цікавить.
На її обличчі з’явився дивний вираз, наче вона намірялася зробити щось ризиковане і збиралася на силі. Розтулила рота, мить повагалася, а тоді випалила слова, наче більше не мала змоги терпіти.
— Блазень — це жінка. І вона в тебе закохана. — Кажучи це, Старлінг жадібно втупилася мені в обличчя.
Якусь мить мені здавалося, що менестрелька говорить чужоземною мовою. Я стояв, дивлячись на неї згори вниз і намагаючись збагнути, що вона має на думці. Якби не засміялася, я б, може, вигадав якусь відповідь. Але щось у її сміхові так мене вразило, що я повернувся до неї спиною і далі долав стрімке узгір’я.
— Ти червонієш! — гукнула Старлінг ззаду. Задихалася від сміху. — Бачу це по твоєму карку! Усі ці роки, а ти й не знав? Навіть ніколи не здогадувався?