— Думаю, що це абсурд, — сказав я, не озираючись.
— Справді? І що в цьому абсурдного?
— Геть усе, — холодно відповів я.
— То скажи мені, чи ти цілковито певний, що я помиляюся?
Я не вшанував її глузування відповіддю. Продирався крізь латку густого чагарнику, не зупиняючись, щоб притримати для неї гілки. Здогадувався, що вона знала про мій гнів, бо й далі реготала. Я залишив позаду останні дерева і став, дивлячись на майже голу кам’яну стіну. Кущі практично зникли, а потрісканий сірий камінь наставляв з-під снігу скрижанілі гребені.
— Стій на місці! — перестеріг я Старлінг, коли вона, видершись із хащів, підійшла до мене ближче. Роззирнулася довкола й затамувала подих.
Я дивився вгору, на стрімке узбіччя, аж до місця, де дорога перетинала гірську стіну, як жолоб шматок дерева. Це був єдиний безпечний шлях уздовж прямовисного гірського схилу. Над нами тягся стрімкий схил гори, засипаний дрібним камінням. Не повністю вертикальний, та наче й не урвище. Де-не-де розкидані викручені вітром дерева та кущі, їхнє коріння то заглиблювалося у кам’янистий ґрунт, то п’ялося над ним зверху. Гілля цієї рослинності нерівномірно вкривала шержінь. Сходження вгору, до дороги, буде неабиякою випробою. Узбіччя, яким ми йшли весь ранок, ставало дедалі крутішим. Мене б це не мало здивувати, але я так пильно шукав найкращий шлях, що вже певний час не дивився вгору.
— Мусимо повертатися на дорогу, — сказав я менестрельці, а вона мовчки кивнула.
Це було легше сказати, ніж зробити. У кількох місцях я чув під ногами каміння та осипища, інколи мусив пробиратися на чотирьох. Позаду тяжко дихала Старлінг.
— Ще трішки! — гукнув я їй, а Нічноокий тим часом спинався узбіччям поруч із нами. Він без зусиль нас обігнав, кількома стрибками досяг краю дороги. Зник, а тоді повернувся, став на виступі та дивився униз. За мить поруч із ним з’явився Блазень, тривожно глянув на нас.
— Потрібна допомога? — крикнув нам згори.
— Ні. Ми впораємось! — відгукнувся я.
Ненадовго зупинився, присівши і вчепившись за стовбур карликового дерева, щоб перевести подих і витерти піт з очей. Старлінг пристала поруч зі мною. І зненацька я відчув над собою дорогу. Пливла, мов течія ріки, і, як над рікою, у тому ж напрямку, що й течія, віяв вітерець. Це не був зимовий морозний вітер, він ніс із собою життя, водночас далеке й близьке. У ньому витала дивна сутність Блазня, прихований страх Кеттл, тужлива рішучість Кеттрікен. Усе це було розділене й розпізнавалося, як букети різних вин.
— Фітце Чівелрі! — з натиском промовила моє ім’я Старлінг, стусонувши мене між лопатками.
— Що? — неуважно спитав я.
— Рухайся вже! Не можу більше тут стирчати, мені стерпли ноги.
— Ох, — отямився я.
Повернувся у власне тіло і здолав решту підйому до краю дороги. Пливкий Скілл дав мені змогу без зусиль усвідомлювати Старлінг позаду. Я відчував, як вона переставляє ноги, як чіпляється за вбогу гірську вербу на крутому схилі. Якусь мить я стояв на краю дороги. Тоді зробив крок на її гладеньку поверхню, прослизнувши в неї, як дитина в річку.
Блазень чекав нас. Кеттрікен стояла на чолі вервечки джеппів, неспокійно озираючись, аби впевнитися, чи ми до них приєдналися. Я глибоко вдихнув, почувся так, наче збираюся докупи. Нічноокий поруч зі мною зненацька підбив носом мою руку.
Залишайся зі мною, — підказав він.
Я відчув, як вовк намагається сильніше вхопитися за зв’язок між нами. Мене занепокоїло, що я не міг йому допомогти. Глянув у його глибокі очі й раптом знайшов у них невисловлене запитання.
Ти на дорозі. Я не думав, що тварини можуть на неї виходити.
Він несхвально пирхнув.
Вважати щось розумним і робити це — різні речі. Ти міг би й помітити, що джеппи вже кілька днів мандрують цією дорогою.
Це було аж надто очевидним.
То чого дикі тварини її уникають?
Бо наше виживання залежить від нас самих. Джеппи залежать від людей і підуть за ними в найбільшу небезпеку, хай яким дурним це здається. Тому їм бракує глузду тікати від вовка. Натомість, коли я їх лякаю, біжать до вас, людей. Так само коні чи корови та річка. Як залишити їх самих собі, зайдуть у воду лише тоді, коли смерть уже їх наздоганяє. Коли тікають від хижаків чи голоду. Але люди змушують їх перепливати річку, як тільки захочуть перебратися на той берег. Думаю, вони досить дурні.
То чого ж ти на цій дорозі? — спитав я, усміхнувшись.