Не сумнівайся у дружбі, — серйозно відповів Нічноокий.
— Фітце!
Я здригнувся, обернувся до Кеттл.
— Я в порядку, — сказав їй, хоч і знав, що це не так.
Моє Віт-чуття зазвичай робило мене дуже чуйним до того, що поблизу мене хтось є. Та Кеттл підійшла ззаду майже впритул, а я не помітив цього, доки вона не заговорила. Щось у дорозі Скіллу притупило мій Віт. Коли я спеціально не думав про Нічноокого, він блякнув мені в розумі, перетворюючись на невиразну тінь.
А був би ще меншим, якби я не намагався з тобою залишатися, — стурбовано зауважив він.
— Усе буде добре. Мушу тільки бути насторожі, — сказав я йому.
Кеттл вирішила, що я звертаюся до неї.
— Так, мусиш. — Обережно взяла мене за руку й пішла. Інші вже нас випередили. Старлінг ішла поруч із Блазнем та співала на ходу любовні пісеньки, але він неспокійно озирався на мене через плече. Я кивнув йому, він тривожно схилив голову.
Кеттл, що стояла поруч зі мною, щипнула мене за передпліччя.
— Зверни увагу на мене. Розмовляй зі мною. Кажи мені щось. Ти розгадав ту ігрову загадку, яку я тобі дала?
— Ще ні, — зізнався я.
Дні ставали теплішими, але вітер, що пролітав повз нас, досі ніс із собою крижаний подих із гірських вершин. Думаючи про це, я відчував холод на щоках, проте дорога Скіллу змушувала мене цього не помічати. Вона поступово здіймалася вгору, та я, здавалося, без жодних зусиль крокував її поверхнею. Очі казали мені, що ми піднімаємося, але я йшов так легко, наче спускався з гори.
Ще один щипок від Кеттл.
— Думай про загадку, — коротко наказала вона. — І не дозволяй себе ошукати. Твоє тіло втомлюється, і йому холодно. Те, що ти цього не усвідомлюєш, не означає, що можеш на це не зважати. Тримай темп.
Її слова здалися мені водночас і дурними, і мудрими. Я зрозумів, що, чіпляючись моєї руки, вона не тільки певніше трималася на ногах, а й змушувала мене йти повільніше. Я вкоротив і вповільнив кроки, щоб ступати нарівні з нею.
— Іншим, здається, це не вадить, — зауважив я їй.
— Правда. Але вони не є ні старими, ні Скілл-чутливими. Цієї ночі все в них болітиме, завтра вповільнять швидкість. Цю дорогу збудовано в розрахунку на те, що ті, хто нею йтиме, або не відчуватимуть її найтонших впливів, або пройшли тренування і знають, як із ними впоратись.
— Звідки ви стільки знаєте про це? — зажадав я.
— Ти хочеш знати про мене чи про дорогу? — сердито відрізала стара.
— Насправді і те, й інше, — відповів їй.
Кеттл промовчала. За якийсь час спитала мене:
— Пам’ятаєш віршики зі свого дитинства?
Не знати чого, це дуже мене розсердило.
— Не пам’ятаю! — заперечив я. — Не маю жодних спогадів із найранішого дитинства, коли більшість дітей їх вивчає. Зате можу похвалитися, що вивчив стаєнні віршики. Продекламувати вам п’ятнадцять прикмет доброго коня?
— Продекламуй краще «Шість мудреців у Джампі прийшли»! — гарикнула вона. — За моїх часів діти не тільки вивчали віршики, а й знали, що вони означають. Це та гора з вірша, нетямуще ти собача! Та, на яку жодна розумна людина не піднімається і не сподівається з неї спуститися!
Мороз пройшов мені поза спиною. Кілька разів за життя я пізнавав якусь символічну правду, що оголювалася при цьому аж до найстрашніших основ. І це був такий момент. Кеттл змусила мене виразно усвідомити те, що я знав уже кілька днів.
— Мудреці були скіллерами, чи не так? — тихо спитав я. — Шість, п’ять і чотири… групи Скіллу або залишки груп. — Мій розум проскочив логічні східці, замінивши більшість кроків інтуїцією. — От що трапилося зі скіллерами, з тими старими, яких ми не могли знайти. Коли виявилося, що група Галена не працює добре, а Веріті потребував більшої допомоги для захисту герцогств, ми з ним шукали літніх скіллерів, навчених ще Солісіті, до того як Гален став майстром Скіллу, — пояснив я Кеттл. — Ми знайшли небагато записаних імен. І всі ці люди або померли, або зникли. Ми підозрювали зраду.
Стара пирхнула.
— Для груп Скіллу в зраді не було б нічого нового. Але частіше траплялося так, що люди, зростаючи в Скіллі, дедалі сильніше налаштовувалися на нього. І врешті Скілл їх кликав. Якщо хтось був достатньо сильним у Скіллі, то міг витримати цю дорогу. Якщо ж ні, то гинув.
— А якщо комусь вдавалося? — спитав я.
Вона скоса на мене зиркнула і нічого не відповіла.
— Чим закінчується ця дорога? Хто її збудував і куди вона веде?
— Веріті, — нарешті тихо сказала Кеттл. — Дорога веде до Веріті. Нічого більше нам знати не треба.