— Але ж ви знаєте більше! — звинуватив я її. — І я теж. Вона веде до джерела всього Скіллу.
Її позирк став тривожним, а тоді непрозорим.
— Нічого не знаю, — кисло сказала вона. Тоді, видно, відчула докори сумління. — Я багато про що здогадуюсь і чула численні напівправди. Легенди, пророцтва, поголоси. Ось що я знаю.
— А чому ви їх знаєте? — натискав я.
Вона обернулася, рівно глянула на мене.
— Бо я на це приречена. Як і ти.
І не сказала більше ні слова на цю тему. Затим встановила уявну гральну дошку і змусила мене вирішувати, які ходи я зробив би, витягши чорний, червоний чи білий камінь. Я намагався зосередитись на них, знаючи, що Кеттл ставить переді мною ці задачі, аби я не втратив панування над власним мозком. Але ігнорувати Скілл-силу цієї дороги — однаково що не зважати на сильний вітер чи потік крижаної води. Я міг не звертати на неї уваги, але не міг її й зупинити. Посеред міркувань про стратегію гри я задумувався про схему власного мислення і сприймав його не як власне, а як чуже, певним чином використовуване мною. Хоча я подумки тримав перед очима загадану гру, це не зупиняло галереї голосів, що шепотілися десь на задвірках мого мозку.
Дорога звивалася вгору і вгору. Сама гора майже прямовисно здіймалася ліворуч від нас і так само стрімко спадала з правого боку. Дорогу прокладено так, як не зробив би жоден нормальний будівничий. Більшість торгових гостинців звивається між узгір’ями та перевалами. Ця ж п’ялася по схилу гори до її вершини, здіймаючись усе вище. Доки день добіг кінця, ми далеко відстали від інших. Нічноокий клусом обігнав нас, а тоді повернувся, аби сповістити, що решта дісталася місця для ночівлі, широкого й рівного, і розставляє там намет. З наближенням ночі гірські вітри стали кусати лютіше. Я радісно подумав про тепло та відпочинок і почав умовляти Кеттл додати ходу.
— Додати ходу? — спитала вона. — Це ж ти постійно його вповільнюєш. А зараз давай, поспіши!
Останній перехід перед постоєм завжди найважчий. Це казали мені солдати Оленячого замку. Але того вечора я почувався так, наче брів крізь холодний сироп, бо заледве волочив ноги. Здається, я раз у раз зупинявся. Знаю, що Кеттл торсала мене за плече та наказувала йти. Навіть коли ми обійшли складку на схилі гори й побачили попереду освітлений намет, я не міг змусити себе до швидшого руху. Як у гарячковому мареві, мої очі спершу наблизили намет до мене, а потім далеко його відсунули. Я тягся далі. Довкола мене шепотілися натовпи. Ніч затуманила мені очі. Довелося примружитися, аби розгледіти щось на холодному вітрі. Повз нас по дорозі проходила ціла юрба людей, нав’ючені осли, дівчата, що несли кошики з яскравою пряжею і сміялися. Я обернувся, щоб роздивитися продавця дзвоників, який саме нас минав. Ніс на плечі високу підставку, і десятки латунних дзвоників різної форми та голосу брязкали й подзвонювали на ходу. Я потяг Кеттл за руку, щоб вона обернулася і побачила це, але стара тільки стиснула залізною хваткою моє плече та поволокла мене геть. Далі повз нас пройшов хлопець, що спускався до селища. Ніс кошик яскравих гірських квітів. Від їхнього запаху аж голова йшла обертом. Я вирвався із затиску Кеттл. Поспішив за ним, щоб купити кілька для Моллі. Хай би напахтила ними свої свічки.
— Допоможіть мені! — гукнула Кеттл.
Я глянув, що трапилося, але її зі мною не було. Я не міг знайти її в натовпі.
— Кеттл! — покликав я. Озирнувся, а тоді зрозумів, що гублю з очей продавця квітів.
— Почекай! — крикнув я йому.
— Він відходить! — налякано й розпачливо лементувала вона.
Зненацька ззаду в мене врізався Нічноокий, його передні лапи вдарили по моїх раменах. Його вага та швидкість звалили мене долілиць на тонкий шар снігу, що покривав гладеньку поверхню дороги. Попри рукавиці, я обідрав шкіру з долонь, а коліна запекло вогнем.
— Дурень! — гримнув я на нього і спробував підвестися, але він ухопив мене за щиколотку і знову кинув на дорогу. Цього разу я міг зазирнути через край і побачив унизу прірву. Мої біль і здивування втихомирила ніч, подорожні щезли, залишивши мене наодинці з вовком.
— Нічноокий! — обурився я. — Дай мені встати!
Він натомість піймав мене за зап’ястя, стис зуби та відволік від краю дороги, не даючи підвестися з колін. Я не знав, що вовк настільки сильний, а радше ніколи не здогадувався, що він може звернути цю силу проти мене. Даремно молотив його вільною рукою, постійно волаючи і намагаючись встати. Чув, як кров пливе мені по руці, це його зуб впився мені в тіло.
Раптом обабіч мене з’явилися Кеттрікен і Блазень, вхопили попід руки, поставили на ноги.