Страшенно швидко він був готовий до відходу. Закинув клунок на плече, взяв дорожню палицю, що чекала біля дверей. Я стояв, дивлячись на нього і думаючи, який незвичний вигляд він має. Барріч, затятий вершник, йде пішки. Сонце раннього літа, проміння якого лилося крізь відчинені двері, показало мені чоловіка, що наближався вже до схилу середнього віку. Біле пасмо волосся, яке відмічало його шрам, провіщало сивину, та вона й почала вже проявлятися в його бороді. Був сильним і справним, але його молодість, без сумніву, проминула. Дні повноти сил він провів, доглядаючи мене.
— Що ж, — грубувато сказав він. — Прощавай, Фітце. Щасти тобі.
— І тобі щасти, Баррічу. — Я швидко перейшов кімнату та обійняв його, перш ніж він устиг відступити.
Він теж мене обійняв швидким стисканням, яке ледь не поламало мені ребер, а тоді відкинув волосся з мого обличчя.
— Іди й причешися. Скидаєшся на дикуна.
Йому майже вдалось усміхнутися. Відвернувся від мене й пішов. Я стояв і дивився, як він іде. Думав, що не озирнеться, але на другому кінці пасовища він обернувся і підняв руку. У відповідь я підняв свою. Затим він зник, поглинутий лісом. Якийсь час я сидів на приступці, вдивляючись туди, де бачив його востаннє. Якщо триматимусь свого плану, можуть пройти роки, перш ніж я знову його побачу. Якщо взагалі побачу. Відколи мені виповнилося шість літ, Барріч завжди був у моєму житті. Я завжди міг розраховувати на його силу, навіть якщо й не хотів цього. Тепер його не стало. Як Чейда, як Моллі, як Веріті, як Пейшенс.
Я подумав про все, що сказав йому минулого вечора, і затремтів від сорому. «Це було необхідно», — сказав собі. Я хотів відіслати його геть. Але надто багато промовленого вибухнуло зі старих образ, які віддавна ятрилися в мені. Я не хотів казати йому всього цього. Хотів лише прогнати його, а не завдати тяжкої рани. Як і Моллі, він пішов, забравши з собою сумніви, які я в нього вселив. Уразивши у своєму шаленстві гордість Барріча, я дощенту зруйнував ту невелику повагу, яку й досі мав до мене Чейд. Припускаю, що якась дитинна моя частка сподівалася: одного дня я зможу до них повернутися, одного дня ми знову заживемо спільним життям. Тепер я знав, що цього ніколи не буде.
— Кінець, — тихо сказав я собі. — Те життя минуло, відпусти його.
Тепер я був вільний від них обох. Вільний від накладених ними обмежень, вільний від їхніх ідей честі та обов’язку. Вільний від їхніх сподівань. Ніколи більше не повинен буду дивитися їм в очі та пояснювати, що я зробив. Вільний зробити ту єдину річ, на яку я мав запал та відвагу, єдину річ, яку міг зробити, щоб остаточно залишити позаду своє давнє життя.
Я вб’ю Регала.
Зрештою, це справедливо. Він убив мене першим. Переді мною ненадовго з’явилася примара обітниці, яку я дав колись королю Шрюду, що ніколи не вб’ю нікого з його людей. Я відштовхнув її, згадавши, що Регал убив того, хто дав цю обітницю, так само як і того, кому я її дав. Того Фітца більше не було. Ніколи вже я не постану перед королем Шрюдом і не складу йому звіту про результат місії, ніколи більше не буду людиною короля, щоб позичати силу Веріті. Леді Пейшенс ніколи більше не смикатиме мене десятками дріб’язкових доручень, украй важливих для неї самої. Вона оплакала мене як мертвого. І Моллі. Сльози запекли мені очі, коли я змірив глибину свого болю. Вона покинула мене ще до того, як Регал мене вбив, але я поклав на нього відповідальність і за цю втрату. Якщо вже я не маю нічого, крім тієї шкарлупи життя, яку Барріч із Чейдом для мене зберегли, то принаймні матиму помсту. Я обіцяв собі, що Регал бачитиме мене, помираючи, і знатиме, що це я його вбив. Це не буде ні тихим убивством, ні мовчазною пригодою з безіменною отрутою. Сам приведу смерть до Регала. Я хотів уразити його, як самотня стріла, як кинутий ніж, йдучи просто до мети, не зв’язаний страхом за близьких мені людей. Коли провалюся, то що ж. Я й так уже мертвий на кожний лад, який мав для мене значення. Моя спроба нікому не зашкодить. Якщо загину, вбивши Регала, то воно того варте. Берегтиму власне життя лише до хвилини, коли відберу Регалове. Байдуже, що трапиться пізніше.
Нічноокий ворухнувся, занепокоєний якимсь натяком у моїх думках.
Ти колись думав, що було б зі мною, якби ти помер? — спитав він мене.
Я на мить міцно заплющив очі. Але я вже міркував про це.