— Вибачте, — недоречно пробурмотів я. — Вибачте.
— Тобі вже краще? — тихо спитала Кеттл. Говорила так, наче до малої дитини.
— Я трохи отямився, — відповів їй. Тоді глянув на неї з раптовим розпачем. — Що трапилося?
— Скілл, — просто сказала вона. — Ти не досить сильний у ньому. Ледь не пішов дорогою, яка вже нікуди не веде. Там якийсь дорожній знак, дорога біля нього розходиться, один шлях веде вниз, у долину, другий угору. Той шлях, що вниз, уже багато літ як знищено якоюсь катастрофою. На дні самé тільки звалене каміння, але видно, що дорога з’являється з руїн і продовжується. Тоді зникає у черговій кам’яній плутанині. Веріті не міг туди піти. Але ти ледь не пішов за спогадом про давню дорогу назустріч смерті. — Кеттл замовкла й суворо глянула на мене. — За моїх часів… тебе не вважали б достатньо вишколеним, аби робити те, що ти робив. Не кажучи вже про самотнє постання перед таким викликом. Якщо це найкраще, чого тебе навчено… Ти певен, що Веріті живий? — зненацька зажадала вона. — Що він самотньо витримав це випробування?
Я вирішив, що хтось із нас мусить відкрити свої таємниці.
— Я бачив його у Скілл-сні. В місті, з людьми такими, як ті, кого ми проминали сьогодні. Він занурив долоні й руки в магічну ріку та пішов звідти, насичений потугою.
— Боже риб! — закляла Кеттл. На її обличчі з’явилася тінь жаху та благоговіння.
— Ми нікого сьогодні не проминали, — заперечила Старлінг.
Я не усвідомлював, що менестрелька сіла поруч зі мною, аж доки вона не озвалася. Здригнувся, вражений, що хтось може наблизитися до мене, а я цього не відчую.
— Усі, що йшли колись цією дорогою, залишили на ній якусь свою частку. Твоїм відчуттям ці привиди недоступні, але Фітц блукає між ними нагий, як новонароджена дитина. І так само наївний. — Зненацька Кеттл відкинулася на свою постіль, усі зморшки на її обличчі поглибилися. — Як таке дитя може бути Каталізатором? — сказала вона до всіх і ні до кого зокрема. — Ти не знаєш, як врятуватися від себе самого. Як же ти збираєшся врятувати світ?
Раптом Блазень припіднявся на своїй постелі, взяв мене за руку. З цим заспокійливим дотиком до мене перетекла якась сила. Його інтонація була легкою, але слова глибоко проникли мені в душу.
— Пророцтва ніколи не запевняли про компетентність. Тільки про витривалість. Що там каже ваш Білий Колум? «Вони, мов краплинки дощу, що стікають по кам’яних вежах часу. А дощ завжди бере гору над каменем».
Він стис мою руку.
— Твої пальці, як лід, — сказав я йому, коли він відпустив мене.
— Я неймовірно змерз, — погодився Блазень. Підтяг коліна до грудей, обхопив їх руками. — Я змерзлий і втомлений. Але й витривалий.
Я відвів від нього очі й зіткнувся поглядом зі Старлінг. На її обличчі грала хитра посмішечка, що ніби запевняла: «А я все розумію!» О боги, як же це мене роздратувало.
— У моїх пакунках є ельфійська кора, — запропонував я Блазневі. — Вона і зігріває, і додає сили.
— Ельфійська кора, — скривилася Кеттл, наче це було щось огидне. Та, трохи поміркувавши, захоплено додала: — А насправді це може бути доброю думкою. Так. Чай з ельфійської кори.
Коли я витяг зілля зі своїх речей, стара вирвала його мені з рук, наче я міг ним порізатися. Бурмотіла сама собі, відміряючи до наших кухликів маленькі порції.
— Бачила я, якими дозами ти себе труїш, — дорікнула вона мені та сама заварила чай. До того, який приготувала Кеттрікен, Старлінг і собі, ельфійської кори не додала.
Я випив ковток гарячого чаю, спершу розкуштувавши гризьку гіркоту ельфійської кори, а вже потім відчувши тепло всередині. Воно пройшло крізь мене, принісши полегшення. Я спостерігав за Блазнем і помітив, що й він розслабився в обіймах цього зілля, хоча його очі почали блищати.
Кеттрікен витягла свою карту і схилилася над нею, насупивши брови.
— Фітце Чівелрі, оглянь карту зі мною, — зненацька наказала королева. Я оминув жаровню, підходячи до неї. Ледь усівся, як вона почала: — Гадаю, зараз ми тут, — показала пальцем перший пункт на шляху, нарисованому на карті. — Веріті казав, що відвідає всі три місцевості, позначені на карті. Думаю, що, коли цю карту рисували, дорога, якою ти ледь не пішов цього вечора, ще існувала й була неушкодженою. А тепер її більше немає. І то вже якийсь час. — Її блакитні очі зустрілися з моїми. — Як вважаєш, що зробив Веріті, діставшись сюди?
Я поміркував якусь мить.