— Він — людина прагматична. Наступна, друга зупинка, здається, на відстані трьох-чотирьох днів дороги звідси, не більше. Думаю, він спершу міг рушити на пошуки Старійшин саме туди. А ця — третя, ну, хай ще тиждень від другої. На мою гадку, він вирішив би насамперед відвідати ці два місця. Тоді, якщо б там йому не пощастило, міг би повернутися сюди та пошукати дороги вниз, до… хай що б там було.
Вона зморщила чоло. Я зненацька згадав, яким воно було гладеньким, коли Кеттрікен тільки-но стала нареченою Веріті. А тепер я рідко бачив її без зморщок турботи і смутку на обличчі.
— Він давно вже пішов, мій муж. Але ж нам не зайняло багато часу, щоб дістатися сюди. Може, він ще не повернувся, і досі там, унизу, бо так довго шукав туди дорогу, аби продовжити свою подорож.
— Можливо, — неспокійно погодився я. — Але ж візьміть до уваги, що ми добре споряджені та подорожуємо разом, тимчасом як Веріті, діставшись сюди, був сам, і в нього зосталося обмаль запасів.
Я втримався і не розповів Кеттрікен про свої підозри, що в останній битві його поранено. Не було сенсу додавати їй ще тривоги. Всупереч власній волі, я відчув, як часточка мене потяглася в бік Веріті. Заплющив очі та рішуче закрився знову. Чи я уявив собі ґандж на Скілл-потоці, аж надто знайоме відчуття підступної сили? Знову звів свої стіни.
— …розділити загін?
— Перепрошую, королево, — винувато сказав я.
Я не знав, що з’явилося в її очах, — роздратування чи страх. Вона взяла мене за руку, міцно її стисла.
— Будь уважний, — звеліла. — Я сказала, що завтра ми пошукаємо дороги вниз. Коли знайдемо щось годяще, спробуємо спуститися. Але думаю, що на ці пошуки ми не повинні затратити більш як три дні. Якщо нічого не знайдемо, підемо далі. Та є ще й альтернатива: розділити загін. Послати…
— Не думаю, що нам слід ділити загін, — квапливо мовив я.
— Ти, мабуть, маєш рацію, — визнала вона. — Але ж це триває так довго, дуже довго, а я так довго зостаюся сама зі своїми питаннями.
Я не надумав, що на це відповісти, тож удавав, наче зайнятий чуханням вух Нічноокого.
Мій брате. — Це був шепіт, не більше, але я глянув на Нічноокого внизу біля себе. Поклав долоню йому на загривок, зміцнивши наш зв’язок дотиком. — Ти був таким порожнім, як звичайні люди. Я не міг навіть зробити так, щоб ти мене почув.
Я знаю. Не відаю, що зі мною трапилося.
Я відаю. Ти дедалі більше пересуваєшся з моєї сторони на іншу. Боюся, що ти пересунешся занадто і не зможеш уже повернутися. Я боявся, що це вже сталося сьогодні.
Що ти маєш на увазі? Що це за моя сторона та інша сторона?
— Ти знову чуєш свого вовка? — тривожно спитала мене Кеттрікен.
Підвівши голову, я був вражений неспокоєм, з яким вона дивилася на мене.
— Так. Ми знову разом, — сказав я їй. І тут мені спало на думку: — Звідки ви знали, що ми не можемо спілкуватися?
Вона стенула плечима.
— Думаю, я здогадалася. Він здавався таким неспокійним, а ти — таким далеким від усіх.
Вона має Віт. Так, моя королево?
Не можу з цілковитою певністю сказати, чи між ними щось промайнуло. Колись давно в Оленячому замку я подумав, наче відчув, що Кеттрікен використовує Віт. Можливо, вона й зараз це зробила, але моє власне відчуття було таким притьмареним, що я насилу підтримував зв’язок зі своєю твариною-побратимом. Хай там як, Нічноокий підвів голову і глянув на неї, а вона спокійно відповіла йому поглядом. Трохи насупившись, Кеттрікен додала:
— Інколи я хотіла б мати змогу розмовляти з ним, як ти. Якби могла покладатися на його швидкість і вміння пробиратися непоміченим, була б певнішою, що на дорозі все безпечно, як попереду, так і позаду нас. Він міг би знайти дорогу вниз, яку ми не можемо розгледіти.
Якщо збережеш досить клепки і Віту, аби переказати їй, що я бачу, то не матиму нічого проти виконання такого завдання.
— Нічноокий був би дуже щасливим, якби міг так вам допомогти, моя королево, — переклав я.
Вона втомлено усміхнулася.
— Що ж, якщо ти здужаєш усвідомлювати нас обох, то, гадаю, можеш бути посередником.
Її фраза такою неймовірною луною повторила думку вовка, що це мене занепокоїло, та я лише кивнув головою. Кожен аспект розмови вимагав тепер моєї цілковитої уваги, бо інакше втік би від мене. Це було наче почувати страшенну втому і однаково продовжувати боротися зі сном. Цікаво, чи й Веріті велося так складно?
Є спосіб подолати це, проте легенько, легенько, наче приборкуєш норовистого жеребця, що бунтує проти кожного дотику вуздечки чи п’яти. Та ти ще не готовий до цього. Тож змагайся з цим, хлопче, і бережи себе. Хотів би я, щоб ти міг дістатися до мене іншим способом. Але є лише ця дорога, і ти мусиш її пройти. Ні, не відповідай мені. Знай, що є й інші, і вони слухають так само жадібно, хоч і не так уважно, як я. Будь обережний.