Я озирнувся туди, звідки прийшов. Темрява поглинала дорогу за мною. Навіть мої сліди заповнювалися сніговими пластівцями, що повільно спадали вниз. Кліпнувши, я струсив сніжинки собі з вій, обдивився довкола. Обабіч вулиці бачив блискучі вологі стіни кам’яних будинків. Мій зір не міг збагнути природи цього світла. Воно не мало джерела, було слабким і рівномірним. Не насувалися тіні, я не бачив особливо темних провулків. І однаково не міг зрозуміти, куди йду. Висота і стиль будинків, напрямок вулиць — усе це зоставалося таємницею.
Я відчув, як у мені наростає хвиля паніки. Переборов її. Те, що я переживав, аж надто яскраво нагадувало, як мене ошукано Скіллом у Регаловій садибі. Боявся потягтися Скіллом, щоб не відчути дух Віллової скверни і в цьому місті. Та, коли я й далі йтиму навмання, певний, що мене не ошукують, саме тоді можу потрапити в пастку. Зупинився під захистом стіни, змусив себе заспокоїтися. Ще раз спробував згадати, як я тут опинився, як покинув своїх супутників і чому. Жоден спогад не прийшов до мене. Я потягся назовні Віт-чуттям, намагаючись знайти Нічноокого, проте не відчув нікого живого, крім себе самого. Замислився, чи справді поблизу нема жодної живої істоти, чи мій Віт знову мене підвів. Та й на це не міг відповісти. Прислухаючись, я чув лише вітер. Не міг вловити жодного запаху, крім духу вологого каменю, свіжого снігу і, може, річкової води десь далеко. Мене знову огорнула паніка, я сперся об стіну.
Місто довкола мене зненацька ожило. Я помітив, що спираюся об стіну заїзду. Зсередини чув різкі звуки якогось духового інструмента та голоси, що виводили незнайому мені пісню. Вулицею проїхав віз. Через провулок, що примикав до цієї вулиці, пробігла молода пара. Трималися за руки, сміялися на бігу. У цьому дивному місті була ніч, але воно не спало. Я глянув угору, намагаючись розгледіти гострі шпилі неймовірно високих споруд, і побачив численні вогні, що світилися на горішніх поверхах. Десь далеко якийсь чоловік уголос когось покликав.
Моє серце било молотом. Що зі мною діється? Я зібрався з силами та вирішив іти далі й довідатись, що зможу, про це чудне місто. Почекав, доки черговий віз, навантажений бочками пива, з гуркотом проїхав повз виліт мого провулка. Тоді відступив від стіни.
І негайно все завмерло, перетворившись на блискучу темряву. Затихли пісні та сміх із заїзду, спорожніли вулиці. Я підійшов до вильоту з провулка, обережно глянув в один бік, потім в інший. Нічого. Тільки м’яко падає мокрий сніг. «Принаймні, — сказав я собі, — погода тут лагідніша, ніж на дорозі вгорі». Навіть якщо доведеться провести надворі всю ніч, це нічим особливим мені не загрожує.
Якийсь час я блукав містом. На кожному перехресті вибирав найширшу дорогу і невдовзі зрозумів, що завжди полого спускаюся вниз. Запах ріки став сильнішим. Один раз я зупинився перепочити на краю великого круглого басейну, що міг оточувати фонтан або ж використовуватися як пральня. Місто навколо мене відразу ж знову ожило. Підійшов подорожній і напоїв коня у сухому басейні. Був так близько до мене, що я міг його торкнутися. Він геть не звернув на мене уваги, але я добре зауважив його незвичний одяг та дивну форму сідла на коні. Повз мене пройшла група жінок, розмовляючи й тихо сміючись усі разом. Мали на собі довгий прямий одяг, що м’яко спадав їм із пліч і на ходу розвівався довкола ніг. У всіх них довге ясне волосся вільно спадало до стегон, черевички цокотіли об бруковану вулицю. Я підвівся, щоб із ними порозмовляти, та вони зникли, а разом із ними й світло.
Я ще двічі розбудив місто, перш ніж зрозумів, що для цього досить торкнутися рукою кришталево прожилкованої стіни. Однак мені знадобилася неабияка відвага, щоб почати нарешті йти, ведучи пучками пальців по стінах будинків. Коли я це зробив, місто довкола мене розквітало життям усюди, куди я діставався. Була ніч, далі падав тихий сніг. Вози, проїжджаючи, не залишали на ньому слідів. Я чув грюкання дверей, які давно вже зігнили, бачив людей, що легко переходили глибоку ущелину, прориту сильною зливою на одній із вулиць. Коли вони голосно віталися між собою, важко було не звертати на них уваги, вважаючи привидами. Це на мене вони не звертали уваги, бо я був невидимим блукальцем між ними.
Нарешті я дістався широкої чорної ріки, що текла рівним потоком при зоряному світлі. На неї виходило кілька примарних причалів, і два великі кораблі кинули якір посеред ріки. На їхніх палубах сяяло світло. А на причалі чекали, коли їх повантажать, бочки й тюки шерсті. Гурток людей зайнявся якоюсь азартною грою, йшла гучна суперечка про чиюсь чесність. Були одягнуті не так, як річковики, що прибували до Баккіпа, говорили іншою мовою, але, наскільки я міг сказати, належали до цього ж роду. Суперечка у мене на очах переросла в загальну бійку. Пролунав свисток нічної варти — і всі швидко розбіглися в різні боки. Втекли, перш ніж варта дісталася сюди.