— Там немає нічого, що варто було б займати.
— Нічого, — погодилася вона. — Та колись існував торговий тракт, що вів через менший перевал, отут, а звідти до серця Гір. Він оминає Джампі, тому ним рідко користуються. Більшість купців вибирає дороги, які дають їм змогу вести торгівлю та обмін у Джампі й менших містах.
— І яку ж цінність він має для Регала? Узурпатор намагається захопити його й утримати?
— Ні. Там взагалі не зауважено жодних військ.
— Куди веде цей тракт?
— Тепер? Нікуди, хіба до кількох розпорошених селищ. Але ним зручно подорожувати малому, зате мобільному загону. Який повинен швидко кудись потрапити.
— І куди ж?
— Шлях сходить нанівець біля Шайшу. — Вона тицьнула в інше місце на карті. — Але ця гіпотетична військова група дістанеться ним у глибину Гірського королівства. У глибокий тил військ, що стережуть і обороняють кордон. На захід від Джампі та несподівано.
— Якою може бути їхня мета?
Жінка недбало стенула плечима та всміхнулася, побачивши, що Чейдові очі відірвалися від карти.
— Може, замах на короля Ейода? Спроба розшукати бастарда, який начебто переховується в горах? Ти мені скажи. Це радше твоє ремесло, ніж моє. Отруєння криниць у Джампі?
Чейд зненацька зблід.
— Минув тиждень. Вони вже на місці, їхня операція йде повним ходом. — Він трусонув головою. — Як же мені діяти?
— Якби я була на твоєму місці, то послала б швидкого гінця до короля Ейода. Дівча на коні. Попередити, що у нього в тилу можуть бути шпигуни.
— Думаю, так було б найкраще, — погодився Чейд. Зненацька в його голосі з’явилася втома. — Де мої чоботи?
— Заспокойся. Гінця послано вчора. Слідопити короля Ейода вже працюють на тракті. У нього дуже добрі слідопити. Можу за це поручитися.
Чейд задумливо глянув на неї, і цей погляд привернула аж ніяк не її нагота.
— Ти знаєш, що в нього добрі слідопити. А втім, послала одну зі своїх дівчат до самих його дверей, із власноруч написаним листом, щоб його попередити.
— Не бачу нічого доброго в затягуванні з такими звістками.
Чейд погладив коротку борідку.
— Коли я вперше попросив у тебе допомоги, ти відповіла, що працюватимеш для грошей, а не з патріотизму. Сказала, що для конокрада сторона по один бік кордону нічим не гірша, ніж по другий.
Жінка потяглася. Поворушила раменами. Підійшла до нього, у спокійній задумі поклала руки йому на стегна. Вони були майже одного зросту.
— Можливо, ти перетягнув мене на свою сторону.
Його зелені очі зблиснули, як у ловчого кота.
— Невже? — замислено спитав він, притягаючи її ближче.
Я, ледь здригнувшись, повернувся до себе самого. Мені було ніяково, що я підглядав за Чейдом, але водночас я й заздрив йому. Трохи розворушив вогонь і знову вклався. Згадав, що Моллі теж спала сама, як не брати до уваги теплої крихітки — нашої донечки. Це мало втішало, і решту ночі мій сон був неспокійним.
Коли я знову розплющив очі, крізь квадратне вікно без віконниці просочувалось водянисте світло. Вогонь догорів, зосталося лише кілька вуглинок, але я не мерз. При денному світлі кімната, де ночував, справляла гнітюче враження. Я вийшов із неї, заглянув до іншої кімнати. Шукав сходів на горішні поверхи, звідки відкрився б кращий огляд на місто. Натомість побачив рештки дерев’яних сходинок. Провисли так, що я не відважився б і кілька кроків ними ступити. Повітря тут було ще густішим від вологи. Вогкі й холодні кам’яні стіни та долівка нагадали мені підземелля Оленячого замку. Я покинув крамницю, ввійшовши в день, що здався мені майже теплим. Сніг, який нападав минулої ночі, перетворився на калюжі. Я зняв шапку й дозволив лагідному вітерцеві ворушити моє волосся. «Весна», — шепотіла якась моя частка. Провесна витала в повітрі.
Я сподівався, що денне світло затьмарить примарних мешканців міста. Натомість воно зробило їх ще яскравішими. Чорний камінь із жилками, як у кварцу, широко використовувався при спорудженні будівель, тож досить було торкнутися довільної його часточки, як міське життя довкола мене прокидалося. Та навіть коли я нічого не торкався, однаково, здавалося, мигцем бачив людей, чув гамір їхніх розмов, відчував тупання їхніх ніг. Якийсь час я йшов, шукаючи високого, не надто ушкодженого будинку, звідки відкривався б потрібний мені краєвид. При денному світлі місто виявилося куди більше зруйнованим, ніж я припускав. Цілі куполи дахів завалилися, деякі будинки розкололися, великі тріщини позеленіли від моху, що поширився стінами. У інших зовнішні стіни геть попадали, відкривши внутрішні покої і засипавши вулиці купами уламків, через які я мусив перелазити. Дуже небагато вищих будинків були цілковито неушкодженими, а ще деякі хилилися одні на інші, наче п’яні. Нарешті я побачив годящий будинок з високим шпилем, що здіймався над сусідніми, і рушив у його бік.