Діставшись туди, згаяв трохи часу, стоячи й витріщаючись на нього. Міркував, чи був це палац. Великі кам’яні леви стерегли вхідні сходи. Зовнішні стіни були з того ж блискучого чорного каменю, який я вважав загальновживаним будівельним матеріалом у цьому місті, але до них прилаштовано барельєфи людей і тварин, усі висічені з якогось білого каменю. Різкий контраст чорного та білого кольорів і величезний розмір цих зображень робили їх майже приголомшливими. Гігантська жінка тримала здоровезний плуг, який тягла група надзвичайно великих волів. Крилате створіння, може, дракон, зайняло собою цілу стіну. Я поволі піднімався широкими кам’яними сходами до входу. Здавалося, що вище піднімався, то гучнішим і нав’язливо реальнішим ставало бурмотіння міста. Усміхнений молодик спустився сходами, тримаючи в руках сувій. Я відступив, щоб не зіткнутися з ним, але не відчув навіть легенького повіву з його боку, коли він квапливо проходив повз мене. Я озирнувся, щоб до нього придивитися. Він мав жовті очі, наче бурштин.
Великі дерев’яні двері були зачинені та замкнені, але вони настільки перегнили, що тільки-но я легенько їх штовхнув, як засув зірвався. Половина дверей відчинилася, ще одна граціозно провисла і впала на підлогу. Перш ніж увійти, я заглянув досередини. Покриті плямами та курявою вікна з товстого скла пропускали світло зимового дня. У повітрі танцювали дрібки пилу з вибитих вхідних дверей. Я майже сподівався побачити кажанів, голубів або ж пацюків, що пробігають один за одним. Але тут не було нічого, навіть запаху, притаманного приміщенням, де живуть тварини. Дикі звірі оминали це місто, як і дорогу. Я ввійшов досередини, мої чоботи трохи човгали по запиленій долівці.
Там було ганчір’я, що зосталося зі старовинних шпалер, поламана дерев’яна лава. Я звів очі до стелі високо над головою. В одній цій кімнаті могло поміститися все тренувальне поле Оленячого замку. Я почувався крихітним. Але по той бік кімнати, навпроти мене, здіймалися у темряву кам’яні сходи. Підійшовши до них, я почув діловите бурмотіння розмови. Зненацька на сходах зароїлося від високих, пишно вбраних людей, які спускалися й піднімалися. Більшість стискала сувої чи тримала папери, а тон їхніх перемовин скидався на бесіди осіб, що обговорюють якісь важливі справи. Вони злегка відрізнялися від усіх людей, між якими мені доводилося бувати. Їхні очі були надто яскравими, тіла надто видовженими. Та багато в чому іншому вони мали цілком звичайний вигляд. Я вирішив, що це якась судова палата чи міська ратуша. Тільки владні установи змушують стільки брів морщитися, а стільки облич супитися. Там було багато людей у жовтих накидках і чорних обтислих штанах, з якимись відзнаками на раменах. Я вирішив, що це урядники. Що вище я здіймався сходами, то численнішими ставали ці жовті накидки.
Сходи трохи освітлювало сонячне проміння, що просочувалося крізь широкі вікна на кожному поверсі. З перших таких вікон я міг побачити хіба верхню частину сусіднього будинку. З другого поверху роздивився якісь дахи. Третій довелося перейти з кінця в кінець, щоб дістатися чергових сходів. Судячи з численних обривків шпалер на стінах, цей поверх було обставлено ще багатше, ніж інші. Я почав помічати примарні меблі та людей, наче магія була тут сильнішою. Тримався краю коридорів, уникаючи «доторків» безтілесних людей, що проходили крізь мене. Там було багато покритих м’якою оббивкою лав для очікування — чергова ознака урядового приміщення — і багато дрібних писарів, що сиділи за столами й переписували відомості з наданих їм сувоїв.
Я піднявся черговими сходами, та, на моє розчарування, пошук доброго виду на місто привів мене лишень до величезного вітража. Він зображав жінку та дракона. Вони, здається, не змагалися одне з одним, а стояли й вели розмову. Жінка на вітражі мала чорне волосся і чорні очі, на чолі — яскраво-червону пов’язку. У лівій руці щось тримала, але я не можу сказати, була це зброя чи владний жезл. Величезний дракон носив на собі саджений самоцвітами нашийник, проте ніщо у його поставі чи поведінці не вказувало, щоб це була свійська тварина. Я довго не міг піти звідси, дивився на вікно при світлі, що пробивалося крізь його запилені барви. Відчував, що в цьому зображенні є якесь значення, незбагненне для мене. Нарешті відвернувся, оглянув приміщення.