Цей поверх краще освітлювався, ніж попередні. Весь він був однією відкритою кімнатою, але значно меншою, ніж зала в партері, яку я бачив раніше. Високі вузькі вікна з прозорого скла чергувалися з фрагментами стін, оздобленими фризами зі сценами битв або мирної сільської праці. Мені дуже хотілося пильніше придивитися до цих мистецьких витворів, але я рішуче попрямував до чергових сходів. Вони були неширокими та звивалися спіраллю. Я сподівався, що ці сходи приведуть мене до вежі, яку бачив ззовні будинку. Міські привиди здавалися тут менш численними.
Цей підйом був стрімкішим і довшим, ніж я сподівався. Я розстебнув плащ і сорочку, доки дістався вершини. Гвинтові сходи освітлювалися рівномірно розміщеними вікнами-щілинами, не надто ширшими за бійниці. На одній зі сходинок стояла молода жінка, вдивляючись у місто з тужливим виразом лавандових очей. Здавалася такою справжньою, що я попрохав у неї пробачення, обходячи її. Вона, очевидно, не звернула на це уваги. У мене знову з’явилося моторошне відчуття, що привид тут — я. На цих сходах було кілька майданчиків і дверей, які вели до кімнат, але всі вони були замкнені, і здавалося, що час був до них ласкавим. Сухе повітря на вищих поверхах сприяло збереженню і дерева, і металу. Цікаво, що ховалося за цими непотривоженими перепонами? Блискучі скарби? Мудрість століть? Зігнилі кості? Жодні двері не піддалися моєму поштовху. Йдучи далі, я сподівався, що не знайду на вершині вежі чергових замкнутих дверей у винагороду за всі свої старання.
Усе це місто було для мене таємницею. Примарне життя, яке в ньому пульсувало, разюче контрастувало з його теперішньою цілковитою пустельністю. Я не бачив слідів битв, а зауважені мною руйнування радше здавалися наслідком глибокого неспокою землі, може, землетрусу. Минаючи дальші замкнені двері, я міркував, чи сама Еда знає, що за ними приховується. Ніхто не замикає двері, не сподіваючись повернутися. Я замислився, куди вони поділися, мешканці цього міста, що й досі рухалися ним у примарній подобі? Чого це місто над рікою покинуте? Коли це сталося? Це була домівка Старійшин? Чи Старійшини — це дракони, яких я бачив на будинках і на вітражі? Дехто любить загадки. Та в мене від них лише розболілася голова, біль, гупаючи у скронях, додався до голоду, що дедалі сильніше дошкуляв мені від світанку.
Нарешті я дістався до верхньої кімнати вежі. Опинився посеред круглого приміщення з куполоподібною стелею. Його стіни складалися з шістнадцяти панелей, половина з них була з товстого скла, брудного та поплямленого. Скляні панелі-вікна притьмарювали зимове світло, що сочилося крізь них до кімнати, роблячи її водночас освітленою і похмурою. Одне з вікон було розбитим, осколки скла розсипалися і всередині кімнати, і поза нею — на вузькому балконі, що оббігав вежу ззовні. У центрі містився великий круглий стіл, частково поламаний. Двоє чоловіків і три жінки, усі з указками, про щось сперечалися, жваво жестикулюючи над столом, який прикрашав колись цю кімнату. Один із чоловіків здавався доволі сердитим. Я оминув примарний стіл і всю цю бюрократичну сцену. Вузькі двері легко відчинилися на балкон.
Його оточувала дерев’яна балюстрада, та я їй не довіряв. Повільно обійшов вежу, вагаючись між захопленням і страхом упасти. На півдні переді мною розкинулася широка річкова долина. Далі видно було темно-сині узгір’я, що підпирали бліде зимове небо. Ріка, наче товста лінива змія, звивалася по ближній частині долини. Я бачив інші прирічкові міста, далеко звідси. За річкою тягся широкий зелений діл, густо зарослий деревами або ж покритий чепурними селянськими садибами, — ці дві картини змінювали одна одну, охайні обійстя то з’являлися, то зникали, коли я трусив головою, щоб позбутися привидів. Я бачив широкий чорний міст над рікою і дорогу, яка за ним тяглася. Міркував, куди вона веде. На якусь мить побачив яскраві вежі, що поблискували віддалік. Прогнав з голови примарні видіння й угледів віддалене озеро, над яким у водянистому сонячному світлі здіймалася пара. Чи Веріті десь там?
Тоді я перевів погляд на південний схід, і від побаченого очі мені полізли на лоба. Може, тут і була відповідь на частину моїх запитань. Ціла дільниця міста зникла. Просто зникла. Ні руїн, ні уламків будівель, почорнілих від вогню. Тільки велика, різко окреслена розколина в землі, наче якийсь гігант вбив у поверхню величезний клин і широко розщепив її. Цю щілину наповнила ріка, блискучий водний язик вдерся до міста. Залишки будинків досі балансували на краю розколини, вулиці зненацька обривалися біля неї. Я пробіг очима по цій величезній земній рані. Навіть із такої відстані міг розгледіти, що велика тріщина сягає протилежного берега річки й тягнеться далі. Згубна щілина встромилася, мов спис, у самісіньке серце міста. Спокійна вода виблискувала сріблом під зимовим небом. Я міркував, чи раптовий землетрус не завдав смертельного удару цьому місту. Заперечно хитнув головою. Надто велика його частина стояла й досі. Це, без сумніву, була велика катастрофа, але вона не пояснювала смерті міста.