Я повільно перейшов на північний бік вежі. Внизу піді мною лежало місто, за ним я бачив виноградники та поля зі збіжжям. Ще далі — смугу лісу, крізь яку пробігала дорога. Тоді гори, від яких мене відділяло кілька днів верхової їзди. Я сам собі похитав головою. Напевне, я прийшов звідти. Але геть не пам’ятав цієї подорожі. Сперся об стіну та замислився, що робити. Якщо Веріті й був у цьому місті, я не відчув його присутності. Шкодував, що не пам’ятаю, чому я покинув своїх супутників і чому це трапилося. «Йди до мене, йди до мене», — шепотів мені внутрішній голос. Мене опанувала гнітюча похмурість, я прагнув просто лягти, де стояв, і померти. Намагався переконати себе, що це все ельфійська кора. Та більше скидалося на наслідки майже постійних невдач. Я повернувся до центральної кімнати, щоб сховатися від холодного зимового вітру.
Коли проходив крізь розбите вікно, мені під ноги підкотилася паличка, і я ледь не впав. Отямившись, глянув униз і здивувався, як не помітив цього раніше. На долівці під розбитим вікном були залишки маленького вогнища. Сажа забруднила частину шибки, що вціліла в бічній рамі. Я схилився, обережно торкнувся скла. Коли відвів палець, побачив на ньому чорний слід. Сажа — напевне, не свіжа, але їй було не більш як кілька місяців, а то б зимові бурі сильніше її змили. Я відступив од вікна і спробував змусити свій втомлений мозок працювати. Вогнище було складене з дерева, може, з уламків меблів, але містило також гілочки дерев чи кущів. Хтось навмисне приніс сюди віття, щоб розвести вогонь. Чого? Чого не використати решток стола? І чого підніматися так високо, щоб розвести багаття? Заради краєвиду?
Я сів біля решток вогнища і намагався мислити. Коли сперся плечима об кам’яну стіну, посварені привиди довкола столу зробилися реальнішими. Один крикнув щось іншому, тоді провів указкою уявну лінію над поламаним столом. Одна із жінок з упертим виглядом схрестила руки на грудях, інша тим часом холодно посміхалася і тицяла своєю указкою в стіл. Лаючи себе ідіотом, я схопився на ноги й кинувся оглядати древні руїни стола.
Розгледівши там карту, я тієї ж миті впевнився, що це Веріті розпалив вогонь. На моєму обличчі з’явилася придуркувата усмішка. Звичайно. Висока вежа з численними вікнами, звідки можна розгледіти місто та його околиці, а посеред кімнати великий стіл з найдивнішою картою, яку я будь-коли бачив. Її не намальовано на папері, а виліплено з глини, щоб відтворити горбкувату місцевість. Карта тріснула, коли стіл розламався, але я розпізнав ріку, складену з блискучих осколків чорного скла. Обабіч прямих, як стріли, доріг містилися крихітні моделі міських будинків, маленькі фонтанчики, наповнені блакитними скляними друзками, а навіть гілочки, замість листя, покриті зеленою вовною, — вони символізували найбільші дерева в місті. По всьому місті на карті з різними інтервалами розкидано маленькі кам’яні кристали. Я здогадувався, що це якісь орієнтаційні пункти. Було там усе, навіть маленькі квадратики, що представляли ятки на ринку. Хоч і зруйнована, карта дивувала точністю деталей. Я усміхнувся, набравши певності, що за кілька місяців після повернення Веріті до Оленячого замку в його вежі Скіллу буде подібний стіл і карта на ньому.
Ігноруючи привидів, я схилився над столом-картою, щоб простежити свій шлях. Легко знайшов саму вежу з картою. Як і годилося з моїм щастям, ця частина карти була досить сильно потрісканою, але я й далі не сумнівався у своїй дорозі — мої пальці просувалися там, де минулої ночі ступали мої ноги. Я ще раз захопився прямими вулицями й точними перехрестями на їхніх перетинах. Не мав певності, де вперше «прокинувся» минулої ночі, але мені вдалося виділити не надто велику частину міста, на терені якої, був переконаний, це й сталося. Повернувся поглядом до вежі та уважно занотував число перехресть і поворотів, які мені слід здолати, щоб дістатися вихідного пункту. Може, опинившись там і роздивившись, я знайду щось, що оживить мої спогади із загублених днів. Раптом запрагнув роздобути папір і перо, щоб зробити начерк околиці. І тут я збагнув значення вогнища.