Зненацька перед нами з’явилася велика руйнівна рана, що знищила симетрію міста. Я пішов за примарною процесією до краю розколини, лише для того, щоб побачити, як усі вони — чоловіки, жінки та Старійшина — цілковито зникають, безтурботно ввійшовши у відкритий простір. Невдовзі я самотньо стояв на краю зяючої щілини і чув тільки шепіт вітру над тихою глибокою водою. На покритому хмарами небі з’явилося кілька просвітів, усіяних зорями, що відбивалися у чорній воді. Всі інші таємниці Старійшин, про які я міг би довідатися, давно вже поглинув той великий катаклізм.
Я обернувся і поволі пішов геть, міркуючи, куди прямував Старійшина та з якою метою. Знову здригнувся, згадавши, як він пив срібну блискучу силу.
Минув якийсь час, перш ніж я повернувся до ріки. Там зосередився і згадав усе побачене того дня в кімнаті з картою. Голод внутрішньою порожнечею калатав мені об ребра, але я рішуче його придушив, прокладаючи дорогу крізь вулиці. Мусив зосередити всю силу волі, щоб пробратися між тінями-забіяками, та відвага мене підвела, коли міська варта на масивних конях рушила в наступ. Я відскочив убік, пропускаючи вартовців, і здригався від шуму, з яким опускалися їхні палиці. Хоч ця галаслива бійка була нереальною, я охоче залишив її позаду. Повернув праворуч у трохи вужчу вулицю, проминув ще три перехрестя.
Я зупинився. Тут. Це площа, на якій я стояв навколішках минулої ночі. Ось колона в центрі. Я згадав, що наді мною височів якийсь пам’ятник чи статуя. Підійшов ближче. Колону було зроблено з того ж всюдисущого чорного каменю з блискучими кристалічними прожилками. Моїм змученим очам здалося, що він виблискує яскравіше, тим самим таємничим світлом, яке випромінювали інші будівлі. Слабке сяйво обрисовувало ієрогліфи на боках колони, глибоко закарбовані у її поверхню. Я поволі обійшов довкіл колони, придивляючись до ієрогліфів. Був певний, що пізнав деякі. Може, це були близнюки тих, які я перемалював раніше. Чи, можливо, якийсь дороговказ, на який нанесено позначки, що відповідали б напрямкам компаса? Я простяг руку, торкнувся знайомого ієрогліфа.
Ніч вигнулася довкола мене. Голова пішла обертом. Я намагався вхопитися за колону, щоб устояти на ногах, але чогось промахнувся і, спотикнувшись, хитнувся вперед. Мої простягнуті руки не знайшли жодної опори, і я впав обличчям уперед на покритий кіркою сніг та лід. Якийсь час просто лежав, припавши щокою до крижаної дороги, даремно кліпаючи очима в нічній темряві. Тоді на мене звалилася важка тепла маса.
Мій брате! — радісно привітав мене Нічноокий. Притулився холодним носом мені до обличчя, штовхав лапою мою голову, змушуючи підвестися. — Я знав, що ти повернешся! Я знав це!
Розділ 28. Група Скіллу
Часткою великої таємниці, яка оточує Старійшин, є те, що в тих нечисленних їхніх зображеннях, які ми маємо, мало спільних рис. Це стосується не лише гобеленів і сувоїв, які є копіями давніших витворів, тож можуть містити помилки, але й кількісно мізерних зображень Старійшин, уцілілих із часів короля Вайздома. Деякі з них начебто схожі, хоч і поверхово, з легендами про драконів, визначальними рисами яких є крила, кігті, покрита лускою шкіра та великі розміри. Однак на інших зображеннях такого нема. Принаймні на одному гобелені Старійшина представлений у людиноподібній формі, але із золотою шкірою та зі знач_ними розмірами. Зображення не угоджуються навіть щодо числа кінцівок у представників цього великодушного народу. Можуть мати аж чотири ноги і два крила чи взагалі не мати крил і ходити на двох ногах, як люди.
Виникла теорія, що про Старійшин написано так мало, тому що за тих часів знання про них було загальновідомим. Як сьогодні ніхто не вважає належним створити сувій, що пояснював би, хто такі коні, і описував найзагальніші їхні риси, бо з цього не було б жодної користі, так ніхто не подумав, що одного дня Старійшини стануть легендою. До певної міри це має сенс. Проте досить глянути на всі сувої та гобелени, де коні зображені як частка повсякденного життя, аби виявити хибу таких міркувань. Якби Старійшин сприймали подібно, їх, без сумніву, зображували б частіше.
Після великого сум’яття, що тривало годину чи дві, я знову опинився в наметі, разом з усіма іншими. Після майже теплого дня в місті ніч здавалася ще холоднішою. Ми сиділи в наметі, скоцюрбившись і закутавшись у свої покривала. Мої супутники сказали, що минулої ночі я зник із краю прірви. Я ж розповів їм про все, побачене в місті. Всі вони сприйняли це з певною недовірою. Я почувався водночас зворушеним і винуватим, побачивши, скільки страждань завдало їм моє зникнення. Старлінг дуже заплакана, Кеттрікен і Кеттл, здається, не спали взагалі. Найгірший вигляд був у Блазня, він сидів блідий і мовчазний, його руки злегка тремтіли. Минув якийсь час, доки всі ми отямилися. Кеттл наготувала їжі удвічі більше, ніж ми споживали зазвичай, і всі, крім Блазня, з апетитом попоїли. Він же здавався геть безсилим. Коли всі сиділи довкола жаровні, слухаючи мою розповідь, він уже загорнувся в покривала, а вовк затишно притулився до нього. Певно, Блазень цілковито виснажився.