Коли я вже втретє описував свою пригоду, Кеттл таємниче прокоментувала:
— Ну, дяка Еді, що ти був під впливом ельфійської кори, коли тебе забрано, а то нізащо не зберіг би розуму.
— Кажеш «забрано»? — відразу ж натиснув я.
Стара похмуро глянула на мене.
— Ти знаєш, про що я. — Пробігла поглядом по нас усіх, а ми тим часом витріщалися на неї. — Через дороговказ чи що це таке. Твоє зникнення якось із ними пов’язане. — Ми привітали її слова тишею. — Гадаю, це очевидно. При одному з них ти нас покинув, при іншому повернувся до нас тим самим шляхом.
— То чого ж не забрано нікого іншого? — зажадав я.
— Бо ти єдиний із нас чутливий до Скіллу, — підказала вона.
— То вони теж сотворені Скіллом? — прямо спитав я.
Вона зазирнула мені в очі.
— Я оглянула цей дороговказ при денному світлі. Він вирізаний із чорного каменю з широкими та блискучими кристалічними нитками. Як стіни міста, що ти описуєш. Ти торкався обох стовпів?
Я трохи помовчав, міркуючи.
— Думаю, так.
Кеттл стенула плечима.
— Що ж, от тобі й відповідь. Насичений Скіллом об’єкт може зберігати наміри своїх творців. Ці стовпи споруджено, щоб полегшити подорож тим, хто зуміє їх опанувати.
— Ніколи про таке не чув. Звідки ви це знаєте?
— Я тільки розмірковую про речі, що здаються очевидними, — вперто промовила вона. — Ото й усе. А тепер іду спати. Я втомлена. Ми всі провели ніч і більшу частину дня, шукаючи тебе й турбуючись за тебе. А в ті години, коли могли відпочити, вовк вив, не замовкаючи.
Вив?
Я тебе кликав. Ти не відповідав.
Я тебе не чув, а то б намагався.
Починаю за тебе боятися, менший братчику. Якісь сили тягнуться до тебе, забирають тебе в місця, куди я не можу піти за тобою слідом, закривають від мене твій розум. Я зараз, як ніколи, близький до того, щоб бути прийнятим до зграї. Та якби я втратив тебе, то й навіть це було б для мене втрачено.
Ти ніколи не втратиш мене, — пообіцяв я йому, але сам замислився, чи зможу дотримати цю обіцянку.
— Фітце? — вимогливо озвалася до мене Кеттрікен.
— Я тут, — запевнив я.
— Гляньмо на карту, яку ти скопіював.
Я вийняв копію, а вона свою карту. Ми порівняли їх між собою. Складно було знайти якусь схожість, бо масштаби карт були різними. Врешті ми вирішили, що та частка, яку я скопіював у місті, дещо нагадує фрагмент шляху, нанесеного на карту Кеттрікен.
— Ось це, — вказав я пункт, зазначений на її карті, — скидається на місто. Якщо так, то це відповідає цьому, цьому і цьому.
Карта, яку забрав із собою Веріті, була копією цієї, давнішої та збляклої. На ній — нанесений шлях, який я вважав тепер дорогою Скіллу, але зроблено це було якось дивно: він зненацька починався в горах і зненацька обривався у трьох різних місцях. Ці кінцеві пункти були колись підписані, але підписи зблякли, перетворившись на чорнильні смуги. Та зараз ми мали скопійовану мною міську карту з трьома кінцевими пунктами. Одним із них було саме місто. А два інші зоставалися нашим клопотом.
Кеттрікен вивчала ієрогліфи, які я відтворив із міської карти.
— Я інколи бачила такі знаки, — неспокійно зізналася вона. — Насправді ніхто вже не може їх прочитати. Але окремі відомі й досі. Переважно вони трапляються у дивних місцях. Де-не-де в Горах є стоячі камені, а на них — такі позначки. Кілька таких каменів є при західному кінці Мосту-над-Прірвою. Ніхто не знає, коли їх поставлено та навіщо. Про деякі думають, що ними позначені гробниці, але є й інше припущення — наче це межові камені.
— А ви вмієте читати знаки? — спитав я.
— Кілька… Їх використовують в одній гірській грі. Деякі з них сильніші за інші. — Вона мовчки вдивлялася в мої начерки. — Жоден точно не збігається з тими, які я знаю, — нарешті визнала з гірким розчаруванням. — Оцей дуже скидається на знак, що означає «камінь». А інших я взагалі ніколи не бачила.