— Що ж, ним позначено одне з місць. — Я намагався, щоб мій голос звучав весело. Слово «камінь» нічим мені не допомогло. — І здається, що воно розташоване до нас найближче. Підемо далі туди?
— Хотів би я оглянути місто, — тихо озвався Блазень. — А ще хотів би побачити дракона.
Я поволі кивнув.
— Ти б не пошкодував. Там багато знань. Якби ж ми тільки мали час їх розвідати. Якби у моїй голові не лунали постійно слова Веріті «Йди до мене, йди до мене», думаю, я теж із більшою охотою дослідив би місто.
Я не розповідав їм своїх снів про Моллі та Чейда. Це були мої приватні справи, як і моє болісне прагнення повернутися додому, до неї.
— Безсумнівно, ти б так і зробив, — погодилася Кеттл. — І так само безсумнівно напитав би собі ще більшого лиха. От цікаво, чи не зв’язав він тебе так, щоб змусити триматися дороги та не дати відволіктися?
Я знову взявся б із натиском випитувати, звідки їй усе це знати, якби Блазень тихо не повторив:
— Хотів би я оглянути місто.
— Нам слід уже спати. Встанемо вдосвіта, завтра нас чекає тяжка дорога. Мені додає надії думка, що Веріті був там до Фітца Чівелрі, та однаково я передчуваю щось недобре. Мусимо якомога швидше до нього дістатися. Не витримаю більше здогадів, чого він не повернувся.
— Надходить Каталізатор, щоб обернути плоть на камінь і камінь на плоть. Від дотику його пробудяться земні дракони. Сонне місто сколихнеться і для нього пробудиться. Надходить Каталізатор. — Блазнів голос був замріяним.
— Писання Білого Даміра, — шанобливо додала Кеттл. Тоді роздратовано глянула на мене: — Сотні літ писань та пророцтв, і всі вони закінчуються тобою?
— Це не моя провина, — недоречно промовив я.
Вже зарився у покривала й сумно думав про майже теплий минулий день. Дув вітер, я перемерз аж до кісток.
Я засинав, коли Блазень простяг руку і провів мені по обличчі теплою долонею.
— Добре, що ти живий, — пробурмотів він.
— Дякую, — відповів я.
Уявив гральне поле й камені Кеттл, намагаючись утримати вночі свої думки при собі. Саме почав обмірковувати задачу, коли дещо усвідомив. Різко сів і вигукнув:
— Твоя долоня тепла! Блазню! Твоя долоня тепла!
— Спи вже, — ображеним тоном вилаяла мене Старлінг.
Я не звернув на неї уваги. Стяг покривало з Блазневого обличчя, торкнувся його щоки. Він повільно розплющив очі.
— Ти теплий, — сказав йому. — З тобою все гаразд?
— Мені не тепло, — жалібно сповістив він мене. — Мені холодно. І я дуже, дуже втомлений.
Я почав квапливо розпалювати вогонь у жаровні. Інші довкола мене заворушилися. Старлінг по той бік намету сіла й зиркнула на мене крізь темряву.
— Блазень ніколи не буває теплим, — сказав я, намагаючись пояснити свій переполох. — Коли торкатися його шкіри, вона завжди холодна. А зараз тепла.
— Справді? — кинула Старлінг дивно саркастичним тоном.
— Він хворий? — втомлено спитала Кеттл.
— Не знаю. Досі я ніколи в житті не бачив його хворим.
— Я рідко хворію, — тихо поправив мене Блазень. — Але така лихоманка була вже в мене раніше. Лягай і спи, Фітце. Сподіваюся, що до ранку вона вже минеться.
— Так чи ні, а ми однаково мусимо вранці вирушати, — невблаганно заявила Кеттрікен. — Ми й так втратили тут цілий день.
— Втратили день?! — вигукнув я майже сердито. — Ми здобули карту чи уточнення до неї та впевнилися, що король Веріті був у місті. Особисто я не сумніваюся, що він потрапив туди так само, як я, і, можливо, точнісінько сюди ж і повернувся. Ми не втратили жодного дня, Кеттрікен, а виграли стільки, скільки б витратили, шукаючи спуск до залишка дороги внизу, а тоді — щоб дістатися міста. І повернутися назад. Наскільки пам’ятаю, ви пропонували виділити день на пошук шляху донизу, по цьому крутосхилу. Гаразд, ми так і вчинили, знайшли цей шлях. — Я замовк. Зробив глибокий подих, змусив свій голос до спокою. — Я нікого з вас ні до чого не примушуватиму. Але, якщо Блазень завтра не зможе йти, я теж не піду.
В очах Кеттрікен з’явився блиск, я приготувався до битви. Та Блазень випередив нас.
— Я піду завтра, здоровий чи ні, — запевнив він нас обох.
— Отже, вирішено, — швидко сказала Кеттрікен. Тоді вже людянішим тоном спитала: — Блазню, можна щось для тебе зробити? Я не поводилася б із тобою так суворо, якби потреба не була настільки великою. Я не забула і повік не забуду, що без тебе ніколи не дісталася б до Джампі живою.