Я відчув тут історію, в яку мене не втаємничено, але залишив питання при собі.
— Зі мною все буде гаразд. Я просто… Фітце? Можна попросити в тебе ельфійської кори? Минулого вечора вона добряче мене розігріла.
— Звичайно! — Я саме порпався у своїх пакунках, коли Кеттл озвалася з пересторогою:
— Блазню, я б тобі цього не радила. Це небезпечне зілля, і дуже часто більше шкодить, ніж допомагає. Хтозна, чи не захворів ти сьогодні, бо пив його вчора ввечері?
— Воно не таке аж сильне, — погордливо кинув я. — Вже кілька років його п’ю і не маю через це жодної хвороби.
Стара пирхнула.
— Скажімо так: жодної хвороби, яку тобі вистачило б розуму розпізнати, — саркастично промовила вона. — Це зілля зігріває та додає енергії тілу, проте згубне для духу.
— Я завжди помічав, що воно радше мене підбадьорює, ніж пригнічує, — заперечив я, знайшовши маленький пакетик та відкриваючи його. Кеттл, хоч я й не просив її, встала, щоб закип’ятити воду. — І ніколи не зауважував, щоб воно притуплювало мій розум, — додав за мить.
— Ті, що його вживають, рідко таке зауважують, — відповіла вона ударом на удар. — І хоча воно може на якийсь час збільшити твою фізичну енергію, однак пізніше тобі доведеться за це заплатити. Тіло годі ошукати, юначе. Ти краще це збагнеш, доживши до моїх літ.
Я замовк. Згадав часи, коли вживав ельфійську кору для відновлення сил, і в мене з’явилася неприємна підозра, що Кеттл бодай частково має рацію. Та підозри було недостатньо, аби втримати мене і не дати заварити дві чашки замість однієї. Кеттл несхвально похитала головою, але знову лягла і нічого більше не сказала. Ми з Блазнем сиділи поруч, попиваючи чай. Коли він віддав мені чашку, його долоня здавалася теплішою, а не холоднішою.
— Твоя лихоманка посилюється, — перестеріг я.
— Ні. Це шкіра зігрілася від чашки, — припустив він.
Я не звернув уваги на його слова.
— Ти весь тремтиш.
— Трішки, — визнав він. Тоді страждання пересилило і зламало його. — Мені холодно, як ніколи досі. Спина та щелепи болять від дрижання.
Підсунься до нього збоку, — порадив Нічноокий.
Великий вовк і сам підсунувся з іншого боку, сильніше притисся до Блазня. Я додав свої покривала до Блазневих і заліз під них поруч із ним. Він не сказав ні слова, але його тремтіння трохи зменшилося.
— Не можу згадати, щоб ти нездужав у Оленячому замку, — тихо сказав я.
— Нездужав. Та дуже рідко, і нікому про це не казав. Якщо пам’ятаєш, цілитель не мав терпцю до мене, а я до нього. Я б не довірив свого здоров’я його засобам на прочищення і зміцнення тіла. І ще. Що спрацьовує з вашим родом, може не діяти на мій.
— Невже твій рід так сильно відрізняється від мого? — спитав я за мить.
Блазень підвів нашу розмову до теми, якої ми рідко торкалися.
— У певному сенсі, — зітхнув він. Підніс руку собі до чола. — Та інколи я сам себе дивую. — Він глибоко вдихнув, тоді видихнув, наче від якогось постійного болю. — Може, насправді я навіть не хворий. Упродовж останнього року я пережив деякі зміни. Як ти сам помітив. — Це останнє додав пошепки.
— Ти підріс і набрав кольору, — тихо погодився я.
— Це частина змін. — Усмішка промайнула його обличчям і зникла. — Думаю, тепер я майже дорослий.
Я тихо пирснув.
— Я вже багато років вважаю тебе мужчиною, Блазню. Гадаю, до тебе мужність прийшла раніше, ніж до мене.
— Он як?! Кумедно! — неголосно вигукнув він, і на якусь мить, здавалося, став самим собою. Його очі заплющилися. — А зараз я спатиму, — сказав мені.
Я не відповів. Глибше закопався у покривала поруч із ним і наново встановив стіни. Провалився у сон без сновидінь, який, утім, не був спокійним відпочинком.
Я прокинувся ще до світанку, з відчуттям небезпеки. Блазень поруч зі мною спав тяжким сном. Я торкнувся його обличчя. Воно було досі тепле та вкрите крапельками поту. Відсунувся від нього, щільно закутавши його покривалами. Докинув до жаровні одну чи дві хмизини дорогоцінного палива та тихо почав одягатися. Нічноокий одразу ж насторожився.
Виходиш?
Просто понюшити.
Піти з тобою?
Тримай Блазня в теплі. Я ненадовго.
Ти певний, що це добре?
Я буду дуже обережним. Обіцяю.
Холод був як ляпас. Темрява, цілковита. За мить мої очі звиклися, та все ж я мало що міг побачити, крім самого намету. Навіть зорі були затулені хмарами. Я нерухомо стояв на крижаному вітрі, напруживши чуття і намагаючись з’ясувати, що ж мене занепокоїло. Послав на пошуки в темряву не Скілл, а свій Віт. Намацав нашу групу, голод з’юрмлених джеппів. Недовго вони протримаються на самому зерні. Ще один клопіт. Я рішуче його відсунув, потягся чуттями далі. І завмер. Коні? Так. І вершники? Скидається на це. Зненацька поруч зі мною з’явився Нічноокий.