Можеш їх занюхати?
Вітер не в той бік. Подивитися на них?
Так. Але щоб вони тебе не побачили.
Звичайно. Подбай про Блазня. Він скавулів, коли я його залишив.
У наметі я тихо розбудив Кеттрікен.
— Думаю, нам загрожує небезпека, — сказав їй негучно. — Коні та вершники, можливо, на дорозі за нами. Я ще не впевнений.
— Доки ти станеш упевненим, вони вже дістануться сюди, — похмуро промовила вона. — Буди всіх. Я хотіла б, щоб ми встали та були готові вийти на світанку.
— Блазня досі лихоманить, — сказав я, схилившись і поторсавши Старлінг за плече.
— Коли тут зостанеться, лихоманка його більше не турбуватиме, бо буде мертвим. І ти разом із ним. Вовк пішов на розвідку?
— Так. — Я знав, що Кеттрікен має рацію, та все ж тяжко було змусити себе поторсати Блазня, щоб той отямився.
Прокинувшись, він рухався, наче в тумані. Доки інші пакували наші пожитки, я поквапом натяг на нього плащ і додаткову пару штанів. Тоді закутав у всі наші покривала й вивів назовні. Решта тим часом згорнула намет і нав’ючила його на джеппів. Я тихо спитав Кеттрікен:
— Скільки можуть понести джеппи?
— Більше, ніж важить Блазень. Але в них надто вузькі спини, щоб сісти верхи, і від живої ваги вони полошаться. Можна б якось його вкласти, але це і для нього незручно, і джеппом важко буде правити.
Я цього й чекав, хоча відповідь мене не втішила.
— Що нового від вовка? — зажадала вона.
Я потягся до Нічноокого й жахнувся, наскільки складно було торкнутися його свідомості.
— Шестеро вершників, — відповів.
— Друзі чи вороги? — спитала вона.
— Йому ніяк довідатися, — нагадав я їй. Тоді поцікавився у вовка:
Які коні з вигляду?
Смачні.
Великі, як Сажка? Чи малі, як гірські коники?
Середні. Один в’ючний мул.
— Вони на конях, а не на гірських кониках, — сказав я Кеттрікен.
Вона похитала головою сама собі.
— Мій народ рідко використовує коней так високо в горах. Переважно коників або джеппів. Приймімо, що це вороги, і діймо відповідно.
— Відходимо чи б’ємося?
— Звичайно, і те, і те.
Вона вже витягла лук з пакунка, навантаженого на одного з джеппів. Саме натягала тятиву, аби був напоготові.
— Спершу пошукаємо місця для засідки. Тоді чекатимемо. Пішли.
Це легше було сказати, ніж зробити. Якби не те, що дорога виявилася такою гладенькою, ми взагалі не могли б пересуватися. Коли ми розпочали свій день, ледь розвиднювалося. Попереду Старлінг повела джеппів. За ними йшли ми з Блазнем, а позаду рухалися Кеттл зі своїм костуром та Кеттрікен із луком. Спершу я дозволив Блазневі йти самостійно. Він повільно, хитаючись, пересував ноги, тож, коли джеппи невблаганно віддалялися від нас, я зрозумів, що так не піде. Закинув Блазневу ліву руку собі на плече, сам охопив його за пояс і швидко повів далі. Вже невдовзі він тяжко дихав і не переставляв ніг, коли я його волочив. Він був таким неприродно теплим, що аж страшно. Хай як це жорстоко, та я силував його рухатись і молився, щоб знайшлося якесь прикриття.
Коли ж ми його знайшли, це були вже не гостинні дерева, а суворий гострий камінь. Значна частка гори над дорогою піддалася зсувові і з’їхала вниз, у прірву. Прихопила з собою більш як половину дороги, а те, що вціліло, засипала кучугурами каміння та землі. Коли ми з Блазнем туди дошкутильгали, Старлінг і джеппи з ваганням дивилися на цю картину. Я всадовив Блазня на камінь. Він так і сидів, заплющивши очі та схиливши голову. Я щільніше закутав його в покривала, а тоді став поруч зі Старлінг.
— Це давній зсув, — зауважила вона. — Може, не так і складно буде пробратися крізь нього.
— Може, — погодився я, шукаючи поглядом місця, де міг би спробувати. Сніг засипав каміння, приховавши його. — Якщо я рушу першим із джеппами, ти зможеш піти слідом із Блазнем?
— Думаю, так. — Вона глянула на Блазня. — Їй дуже зле?
У голосі менестрельки не було нічого, крім стурбованості, тож я стримав своє роздратування.
— Він може сяк-так іти, спершись об чиєсь плече. Стій на місці, доки остання тварина не вийде на осипище. Тоді рушай нашою стежкою.