Старлінг із розумінням кивнула головою, але не скидалося, щоб її це ощасливило.
— А нам не слід почекати Кеттрікен і Кеттл?
Я подумав.
— Ні. Якщо ці вершники нас наздоженуть, не хочу мати каміння за спиною. Ми перейдемо зсув.
Хотів би я, щоб вовк був із нами, бо він ступав удвічі впевненіше, ніж я, і мав значно швидшу реакцію.
Не можу дістатися до тебе так, щоб вони мене не помітили. Вище й нижче дороги голий камінь, а вони між тобою і мною.
Не переймайся цим. Просто стеж за ними та попереджай мене. Вони швидко просуваються?
Ведуть коней і багато сперечаються між собою. Один із них гладкий і втомлений верховою їздою. Мало говорить, але не квапиться. Будь обережний, брате.
Я глибоко вдихнув і, оскільки жодне місце не здавалося кращим за інше, поклався на свій ніс. Спершу на дорозі просто лежали окремі порозкидувані камені, але за ними здіймалася стіна з великих брил, кам’янистого ґрунту та окремих гострих каменів. Я ступив на цю зрадливу поверхню, рушив угору. Джепп-проводир ішов за мною, а всі інші, не вагаючись, — за ним. Невдовзі я виявив, що навіяний на каміння сніг покрився тонким замерзлим шаром і часто маскував заглибини та тріщини під ним. Я необачно наступив на одну, і нога мені запалася аж по коліно. Обережно вивільнився і рушив далі.
Коли я на хвилину зупинився, щоб озирнутися довкола, відвага ледь мене не покинула. Вище був крутий схил, по якому пройшов зсув, він здіймався аж до голої та прямовисної кам’яної стіни. Я йшов узбіччям, засипаним окремими каменями та великими брилами. Дивлячись уперед, не міг розгледіти, де закінчується осипище. Якби воно посунулося вниз, я перевернувся б, з’їхав із ним до краю дороги і звалився б у глибоку долину під нею. Не було тут нічого — ні гілочки рослини, ні жодного надійнішого каменя, за які я міг би вхопитися. Усі дрібниці зненацька стали грізними. Досить джеппові нервово шарпнути поводом, який я тримав, чи повіяти вітрові, та навіть моє волосся, затуливши очі, могло стати смертельно небезпечним. Я двічі падав на всі чотири і так рачкував. Решту дороги здолав, низько схилившись, придивляючись, куди ставлю ногу, й повільно довіряючи їй свою вагу.
Позаду йшла вервечка джеппів, вони ступали за твариною-проводирем. Не були такими обачними, як я. Мені було чутно, як під ними зсувалися камені, а менші уламки скелі, які вони розворушили, розпорскуючись та стрибаючи котилися схилом униз і вистрілювали у відкритий простір. Я щоразу лякався, що це зрушить із місця інші камені і вони покотяться лавиною. Джеппи не були зв’язані між собою, тільки першого я вів за повід. Постійно боявся, що хтось із них зсунеться з узбіччя. Вони йшли за мною, нанизані, як корки на рибальську сіть, а далеко позаду на ними Старлінг вела Блазня. Я один раз зупинився, оглянувся на них і прокляв себе за те, що не зрозумів одразу, наскільки складне завдання доручив їй. Вони йшли вдвічі повільніше за мене, а я ж і так радше повз, ніж рухався з нормальною швидкістю. Старлінг підтримувала Блазня і пильно придивлялася, куди їм ставити ноги. Серце запалося мені в п’яти, коли вона якось спотикнулася, а Блазень пласко розпростерся поруч із нею. Менестрелька підвела голову, побачила, що я озираюся на неї. Сердито здійняла руку. Махнула мені, щоб ішов далі. Я так і зробив. Не міг зробити нічого іншого.
Осипище з уламків скель та каміння лишилося позаду так само зненацька, як і розпочалося. Я вдячно зійшов на гладеньку поверхню дороги. За мною — джепп-проводир, за ним — решта тварин. Спускаючись на дорогу, перестрибували з каменя на камінь, як кози. Коли зійшли всі, я розсипав трохи зерна на дорозі, щоб зібрати їх докупи, і знову виліз угору, до зсуву.
Я не побачив ні Старлінг, ні Блазня.
Мені хотілося побігти назад по осипищі. Натомість я присилував себе до повільного руху. Повертався стежкою, яку проклали ми з джеппами. Я казав собі, що неодмінно побачу їхнє яскраве вбрання на тлі цього нудного чорно-сіро-білого ландшафту. І врешті побачив. Старлінг нерухомо сиділа на камені посеред осипища, біля неї простягся Блазень.
— Старлінг! — тихо покликав я її.
Вона глянула вгору. Її очі були величезними.
— Все довкола нас почало рухатися. Спершу малі камені, потім більші. Тож я зупинилася перечекати, доки воно заспокоїться. А зараз я не можу підняти Блазню і не можу її нести.
Переборювала паніку, що звучала в її голосі.
— Сиди на місці. Я вже йду.
Зараз я міг добре розгледіти, де шматок з поверхні скелі відламався і покотився вниз. Розсипався на дрібніші камінці, що залишили сліди на снігу. Я оцінив побачене й пошкодував, що мало знаю про лавини. Скидалося на те, що кам’яний потік розпочав свій рух високо над ними і проплив повз Старлінг із Блазнем. Ми все ще були далеко від краю, але коли б осипище почало рухатися, то швидко знесло б нас звідси і скинуло вниз. Серце мені похололо, тож я поклався більше на розум.