Йтиму пішки. Я ще ніколи не відбував такої довгої подорожі на своїх двох.
Чого ми не можемо просто залишитися тут? — Сонне запитання Нічноокого. — Риба у струмку, здобич у лісі за хаткою. Що ще нам треба? Чого мусимо йти?
Я мушу. Мушу це зробити, щоб знову стати людиною.
Ти справді хочеш знову стати людиною? — Я відчув його недовіру, але й прийняття того, що я спробую. Він ліниво потягся, не підводячись, широко розчепіривши кігті передніх лап. — Куди ми підемо?
Трейдфорд. Регал там. Далека подорож вгору по річці.
Там є вовки?
Я певний, що не в самому місті. Але у Ферроу є вовки. У Баку теж досі є вовки. Але не тут і не близько.
Крім нас двох, — зауважив Нічноокий. І додав: — Я хотів би знайти вовків там, куди ми йдемо.
Тоді він простягся і знову заснув. «Це частина того, що означає бути вовком», — подумав я. Він більше не перейматиметься, доки ми не рушимо звідси. Тоді просто піде за мною і покладеться на те, що виживе завдяки нашим навичкам.
Але я вже занадто став людиною, аби чинити так, як він. Уже наступного дня почав громадити провізію. Попри протести Нічноокого, я намагався впольовувати більше, ніж нам потрібно було на щодень. Коли ж нам таланило, не дозволяв йому об’їдатися, а відбирав у нього частину м’яса та коптив його. Завдяки вічному лагодженню Баррічевої упряжі я вмів поводитися зі шкірою досить управно, щоб зробити собі м’яке літнє взуття. Старі чоботи добре змастив жиром і відклав їх на зиму.
Днями, коли Нічноокий дрімав на сонці, я збирав різні рослини. Деякі з них були лікарськими, і я хотів мати їх напохваті: вербова кора від пропасниці, корінь малини від кашлю, подорожник від зараження, кропива від кровотечі й таке інше. Інші були не такими невинними. Я змайстрував кедрову шкатулку і наповнив її. Наготував і склав туди отрути, як учив мене Чейд. Цикута, бліда поганка, паслін, серцевина бузини, чернець і серцестиск. Вибирав найкраще, як умів: одні тому, що вони не мали ні смаку, ні запаху, інші тому, що їх легко було переробити на дрібний порошок чи прозору рідину. Ще я зібрав ельфійську кору, потужний стимулятор, до якого вдавався Чейд, щоб допомогти Веріті витримати сеанс скіллення.
Регала має оточувати й охороняти його група Скіллу. З усіх них я найбільше боявся Вілла, але не легковажив жодного. Я пам’ятав Барла як сильного рослого хлопця, а Каррод між дівчатами мав славу фертика. Але ті дні давно минули. Я бачив, на що Скілл перетворив Вілла. З Карродом і Барлом я давно вже не стикався і не міг робити жодних припущень щодо них. Усі вони пройшли вишкіл у Скіллі, і, хоч мій природний дар здавався колись значно сильнішим за їхній, я на власній шкурі впевнився: знають способи використання Скіллу, незрозумілі навіть Веріті. Якби я зазнав Скілл-атаки з їхнього боку й вижив, то потребував би ельфійської кори, щоб відновити сили.
Я змайстрував інший ящик, доволі великий, щоб помістити туди шкатулку з отрутами, а водночас схожий на скриньку писаря. Хотів прикинутися мандрівним писарем. Помітивши скриньку, якийсь випадковий знайомий мав би набрати такого враження. Пера для письма я здобув у пійманої нами дикої гуски. Деякі порошкові барвники зробив сам, а щоб їх зберігати, наготував кістяні трубочки із затичками. Нічноокий неохоче вділив мені кілька волосків на грубі пензлі. Тонші пензлі я намагався зробити зі шерсті кролика, але наслідки вдовольнили мене лише частково. Це було недобре. Люд чекав від писаря, що він матиме чорнило, пензлі та пера для свого ремесла. Я мимоволі визнав слушність Пейшенс. Колись вона сказала, що я маю гарний почерк, але не можу претендувати на повне писарське вміння. А втім, я сподівався, що моїх запасів вистачить на кожну роботу, за яку я міг би взятися на шляху до Трейдфорда.
І от настав час, коли я був певен, що спорядився найкраще, як умів, а невдовзі мушу рушати, щоб подорожувати за літньої погоди. Я прагнув помсти, але дивно неохоче покидав цю хатину і життя в ній. Вперше, відколи себе пам’ятаю, я прокидався добре виспаним і їв, коли був голодний. Не мав жодних завдань, крім тих, які поставив собі сам. Напевне не зашкодить, якщо я виділю якийсь час на зміцнення свого фізичного здоров’я. Хоча здобуті у підземеллях синці давно вже зблякли, а єдиними зовнішніми знаками зазнаних мною ушкоджень були шрами, інколи вранці я почувався дивно скутим. Час від часу тіло пронизував несподіваний біль, коли я надто різко стрибав чи надто швидко повертав голову. Особливо виснажливе полювання викликало в мене тремтіння, і я боявся нападу. Тому я вирішив, що перед мандрівкою доречно було б повністю одужати.