— Старлінг! — знову тихо покликав я. Це було зайве, вся її увага й так була зосереджена на мені. — Йди до мене. Дуже повільно та обережно.
— А що з Блазнею?
— Залиш його. Коли ти вже будеш у безпеці, я по нього повернуся. Якщо піду до тебе зараз, усім нам трьом загрожуватиме небезпека.
Вбачати в певних діях логіку — це одне. Інша річ — змусити себе дотримуватися рішення, від якого попахує боягузтвом. Не знаю, що думала Старлінг, поволі підводячись. Вона так і не випросталася рівно, а обережно ступала до мене крок за кроком, низько схилившись. Я стиснув губи й мовчав, хоч як хотілося її підігнати. Двічі кроки менестрельки зрушили з місця маленькі зграйки камінців. Вони каскадом скотилися вниз, по дорозі підхопивши з собою й інші. Разом спливли долі й зірвалися через край. Старлінг щоразу завмирала, ще більше схилившись, її очі з відчаєм вдивлялися в мої. Я стояв і придуркувато міркував, що робитиму, коли вона почне сповзати з камінням. Марно кинуся їй на допомогу чи дивитимусь на її загибель, назавжди закарбувавши в пам’яті ці благальні темні очі?
Та врешті вона дісталася відносно стійких більших каменів, де я на неї чекав. Вчепилася за мене, а я тримав її, відчуваючи, як вона тремтить усім тілом. Минуло кілька довгих хвилин, тоді я сильно стиснув менестрельку за передпліччя і трохи відсунув від себе.
— Тепер мусиш іти далі. Це вже недалеко. Коли туди дійдеш, залишайся там і не давай джеппам розійтися. Розумієш мене?
Вона швидко кивнула, потім глибоко вдихнула. Вивільнилася з моїх рук і обережно пішла стежкою, яку проклали ми з джеппами. Тільки тоді, коли вона відійшла на безпечну відстань, я зробив перші обережні кроки в бік Блазня.
Камені зсувалися і помітно скреготіли під моєю вагою, більшою, ніж у Старлінг. Я замислився, чи не розумніше йти вище або нижче схилом, ніж вона. Міркував, чи не повернутися до джеппів по мотузку, та не міг придумати, до чого її прикріпити. І весь цей час ішов уперед, обережно, крок за кроком. Блазень не ворушився.
Довкола моїх стоп почало рухатися каміння, воно вдарялося мені об щиколотки, пролітаючи повз мене, вислизало з-під ніг. Я зупинився, завмер, нажаханий потоком гальки, що швидко пливла вниз. Відчув, що одна моя стопа починає зіслизати, і, опанувавши себе, зробив крок уперед. Камінці покотилися ще швидше й рішучіше. Я не знав, що робити. Думав, чи не варто мені лягти навзнак, щоб рівномірно розподілити вагу на більшу поверхню, але миттю зміркував, що так каміння тільки легше знесе мене з собою. Жоден камінь із цього потоку не був більшим за мій кулак, але їх було так багато. Я завмер і встиг відлічити десять подихів, перш ніж кам’яне торохтіння вщухло.
Я потребував усієї відваги до останньої краплі, щоб зробити наступний крок. Якийсь час вивчав поверхню і нарешті вибрав місце, яке здалося найстабільнішим. Легко поставив туди ногу, переніс на неї вагу та почав шукати місця на наступний крок. Доки дістався Блазня, що лежав горілиць, сорочка прилипла мені до спини від поту, а щелепи боліли, так сильно я їх стискав. Опустився на землю поруч із ним.
Старлінг затулила його обличчя ріжком покривала, і він так і лежав нерухомо, накритий, наче мертвий. Я припідняв покривало, глянув на його заплющені очі. Блазневе обличчя прибрало кольору, якого я ніколи раніше не бачив. Смертельна білизнá його шкіри, притаманна йому в Оленячому замку, у горах набрала жовтуватого відтінку, але зараз ця барва стала страшною і мертвою. Губи сухі та потріскані, вії покриті жовтою шкоринкою. Він і далі був теплим на дотик.
— Блазню? — лагідно покликав я, але він не відповів. Я говорив далі, сподіваючись, що якась його частка мене почує. — Мені доведеться підняти тебе й нести. Поверхня погана, якщо я послизнуся, обидва впадемо у прірву. Тож, коли я тебе підніму, мусиш бути дуже-дуже тихим. Ти мене зрозумів?
Він зробив трохи глибший подих. Я прийняв це за знак згоди. Став навколішки, підсунув руки під його тіло. Коли почав підводитися, шрам від стріли у мене на спині озвався болем. Я відчував, як мені по обличчі спливає піт. Якусь мить, випроставшись, стояв на колінах, тримаючи в обіймах Блазня, опановуючи біль і повертаючи собі рівновагу. Посунув ногу, щоб стопа була піді мною. Намагався поволі підвестися, та, коли це робив, каміння каскадом попливло повз мене. Я переборов страхітливе бажання притиснути Блазня до себе й кинутися навтьоки. Торохтіння та обсипання окремих сланців-лупаків тривало, тривало і тривало. Коли воно нарешті припинилося, я дрижав від зусилля стояти цілковито нерухомо. Каміння з осипища засипало мене по кісточки.