— А чого ж їм спускатися до міста? — спитав я, а тоді додав страшніше запитання: — Звідки вони знали, як спуститися до міста? Зі мною це трапилося випадково, а вони звідки знали?
— Може, вони куди сильніші у Скіллі, ніж ти. Може, дороговказ до них промовив, а може, вони прибули сюди, знаючи куди більше, ніж ти. — Кеттл говорила обережно, але було зрозуміло, що, попри «може», це не припущення, а твердження. Зненацька все стало для мене ясним.
— Не знаю, чого вони тут. Та знаю, що збираюся їх убити, перш ніж вони дістануться Веріті або далі турбуватимуть мене. — Я схопився на ноги.
Старлінг сиділа, вражено дивлячись на мене. Гадаю, в цю мить збагнула, хто я. Не якийсь романтичний принц-вигнанець, що врешті звершить щось героїчне, а вбивця. Хоч і не дуже вмілий.
— Спершу трохи відпочинь, — порадила мені Кеттрікен.
Її голос був спокійним, вона все розуміла. Я хитнув головою.
— Якби ж я міг. Дана мені нагода навряд чи довгочасна. Не знаю, скільки вони пробудуть у місті. Сподіваюся, затримаються там на якийсь час. Бачите, я не спущуся вниз, щоб там із ними зустрітися. Не можу рівнятися з ними у Скіллі. Не можу змагатися з ними розумом. Але можу вбити їхні тіла. Якщо вони залишили своїх коней, охоронців та припаси, можу все це в них відібрати. Коли повернуться — потраплять у пастку. Ні їжі, ні притулку. Тут немає жодної здобичі, ні на що полювати, навіть якщо вони не розучилися полювати. Вдруге я такого шансу не матиму.
Кеттрікен неохоче кивнула. Старлінг було від цього зле. Блазень опустився на свої покривала.
— Я маю піти з тобою, — тихо сказав він мені.
Я глянув на нього. Намагався, щоб мій голос зоставався серйозним.
— Ти?
— Це просто відчуття… що я маю йти з тобою. Що ти не повинен іти сам.
— Я не буду сам. Нічноокий чекає мене. — Я на мить потягся назовні, знайшов свого побратима. Він припав черевом до снігу, трохи нижче від коней та солдатів. Ті розвели маленьке вогнище й готували на ньому їжу. Тож вовк почувався голодним.
Повечеряємо сьогодні кониною?
Побачимо, — відповів я йому. Тоді звернувся до Кеттрікен:
— Можна взяти ваш лук?
Вона неохоче віддала його мені.
— А ти вмієш із нього стріляти? — спитала.
Це була добра зброя.
— Не надто вправно, але достатньо. Вони не мають жодного путнього прикриття і не сподіваються нападу. Якщо мені пощастить, уб’ю одного, перш ніж дізнаються, що я десь поблизу.
— Ти стрілятимеш у людину, не кинувши виклику? — слабко спитала Старлінг.
Я глянув і побачив раптове розчарування в її очах. Тоді заплющився і зосередився на своєму завданні.
Нічноокий?
Погнати коней у прірву чи просто дорогою вниз? Вони вже мене занюхали і починають непокоїтися. Але люди не звертають на це уваги.
Мені потрібні припаси, які вони несуть. Якщо це можна влаштувати.
Чому це вбивство коня муляло мені більше, ніж убивство людини?
Побачимо, — розсудливо відповів Нічноокий. — М’ясо є м’ясо, — додав він.
Я закинув сагайдак Кеттрікен на спину. Вітер знову посилився, віщуючи снігопад. Думка про те, що вдруге доведеться перетинати осипище, перетворила мої нутрощі на воду.
— Вибору нема, — нагадав я собі. Глянув угору й побачив, що Старлінг відвертається від мене. Очевидно, сприйняла моє зауваження як відповідь їй. Що ж, воно й так пасує. — Якщо зазнаю невдачі, вони підуть за вами, — обережно сказав я. — Мусите бути якомога далі звідси. Йдіть, доки буде бодай якесь світло. Якщо все вдасться, я невдовзі з вами зустрінуся. — Я присів навпочіпки поруч із Блазнем. — Ти хоч зможеш іти? — спитав я його.
— Трохи пройду, — глухо відповів він.
— Якщо доведеться, я зможу його нести, — зі спокійною впевненістю промовила Кеттрікен.
Я глянув на високу жінку і повірив їй. Коротко кивнув головою.
— Побажайте мені удачі, — сказав я і рушив назад, до ділянки зсуву.
— Я піду з тобою, — раптом заявила Кеттл. Стояла, зав’язуючи чоботи. — Дай мені лук. Піду першою, а ти слідом за мною.
Мені на якусь мить відібрало мову.
— Чому? — спитав нарешті.
— Бо я знаю, що робити, аби перейти це каміння. А з лука стріляю краще, ніж просто «достатньо». Поб’юся об заклад, що вкладу двох, перш ніж вони зрозуміють, що ми там.
— Але…
— Вона вдало знайшла перехід через зсув, — спокійно зауважила Кеттрікен. — Старлінг, веди джеппів. Я займуся Блазнем. — Кинула на нас незбагненний погляд. — Зробіть усе якомога швидше і повертайтесь.
Я згадав, що колись хотів уже позбутися Кеттл, залишивши її позаду. Якщо вже має йти, то краще хай іде поруч зі мною, ніж зненацька з’явиться з-за спини. Я з сумнівом глянув на стару, але кивнув.