— Лук, — нагадала вона мені.
— А ви справді добре з нього стріляєте? — спитав я, неохоче підкоряючись.
Її обличчя здригнулося від дивної посмішки. Глянула вниз, на свої викривлені пальці.
— Я б не казала, що вмію, якби не вміла. Деякі з моїх давніх умінь досі зі мною, — тихо промовила вона.
Ми знову почали підніматися на кам’яне звалище. Кеттл ішла першою, костуром пробуючи дорогу, а я крокував позаду, на відстані його довжини, як вона мені наказала. Не озвалася до мене й словом, постійно переводила погляд вперед-назад, від поверхні біля своїх ніг до місця, куди хотіла переступити. Я не міг зрозуміти, чому стара вибирає той, а не інший шлях, але під її короткими кроками порозкидуване каміння і кристалічний сніг залишалися непорушними. Вона робила це так уміло, що перехід здавався легким. Через це я почувався повним дурнем.
Зараз вони їдять. Ніхто не стереже.
Я передав ці відомості Кеттл, вона похмуро кивнула. Подумки я непокоївся. Міркував, чи зуміє вона зробити, що слід. Добре стріляти з лука — це одне. Застрелити людину, яка спокійно собі вечеряє, — інша річ. Я згадав нехіть Старлінг, замислився, чи хтось показувався б і кидав виклик, збираючись убити всіх трьох. Торкнувся руків’я свого короткого меча. Що ж, Чейд давно вже обіцяв мені це. Вбивати для мого короля, без почестей чи вояцької слави на полях битви. Не те щоб якийсь із моїх бойових спогадів містив багато почестей чи слави.
Раптом ми спустилися з осипища в ділянці зсуву. Йшли дуже повільно та обережно. Кеттл зовсім тихо промовила:
— Маємо ще трохи пройти. Але, як туди дістанемося, дай мені вибрати місце і зробити перший постріл. Тільки-но той чоловік упаде, покажися і приверни їхню увагу. Можливо, вони за мною не дивитимуться, а я зможу зробити ще один чистий постріл.
— Ви вже робили таке раніше? — негучно спитав я.
— Це не надто відрізняється від нашої гри, Фітце. А тепер нам краще помовчати.
Тут я зрозумів, що досі вона так не вбивала, якщо взагалі вбила колись людину. Почав сумніватися, чи правильно було віддати їй лук. Водночас я був їй самолюбно вдячний за товариство. Задумався, чи не втрачаю відваги.
Може, ти вчишся, що такі справи найкраще робити зграєю.
Може.
На дорозі майже не було де сховатися. І над, і під нами — крутий гірський схил. Сама дорога рівна та чиста. Ми оминули виступ гори і могли вже розгледіти їхній табір. Усі троє солдатів так і сиділи при вогнищі, безтурботно їли та розмовляли. Коні відчули наш запах, заворушилися, тихо зафоркали. Але, оскільки вовк уже якийсь час тримав тварин у неспокої, чоловіки не звернули на це уваги. Кеттл на ходу вставила стрілу в лук і несла його напоготові. Наприкінці все було просто. Огидна й бездумна бійня, зате проста. Кеттл випустила стрілу, коли один із чоловіків нас помітив. Вона прошила йому груди. Двоє інших схопилися на ноги, повернулися, побачили нас, кинулися до зброї. Та за цей короткий час Кеттл насадила другу стрілу й випустила її в політ. Безпорадний сердега не встиг навіть витягти меча з піхов. Нічноокий зненацька вискочив ззаду, повалив останнього та тримав, доки я не прикінчив його мечем.
Це все відбулося швидко і майже безшумно. Троє мертвих людей лежало на снігу. Шестеро спітнілих неспокійних коней, один незворушний мул.
— Кеттл. Гляньте, які харчі на цих конях, — сказав я, щоб вона відволіклась і перестала дивитися таким страшним поглядом. Перевела на мене очі, повільно кивнула.
Я оглянув тіла, аби побачити, що ті можуть нам розповісти. Чоловіки не носили Регалових барв, але походження двох можна було безпомилково розпізнати з рис їхніх облич і покрою одягу. Ферровці. Коли я перевернув третього, серце мені ледь не завмерло. Я знав його з Оленячого замку. Не надто добре, але достатньо, щоб знати його ім’я. Таллоу Салогуб. Я присів навпочіпки, глянув униз, на його мертве обличчя. Соромився, бо не міг нічого більше про нього згадати. Здогадувався, що він перебрався до Трейдфорда, коли Регал переніс туди двір. Так зробило багато слуг. Я намагався вмовити себе, що байдуже, де він починав. Закінчив він тут. Я прогнав із серця жаль і зайнявся своєю роботою.
Тіла я скинув з краю прірви. Доки Кеттл перешукувала їхні запаси та відбирала те, що, на її думку, ми двоє могли понести, я зняв із коней упряж і всю їхню ношу. Це теж, слідом за тілами, полетіло в прірву. Я обшукав їхні сумки. Мало що там знайшов, крім теплого одягу. В’ючна тварина несла їхній намет і всякі дорожні речі. Жодних документів. Та й навіщо членам групи Скіллу письмові інструкції?