Пожени коней дорогою. Сумніваюся, що вони самі сюди повернуться.
Стільки м’яса, а ти хочеш, щоб я їх прогнав?
Якщо ми котрогось із них уб’ємо, то це більше, ніж можемо з’їсти чи понести. А те, що залишимо, нагодує ту трійцю, яка повернеться. Вони мали з собою в’ялене м’ясо та сир. Я допильную, щоб у тебе ввечері був повний шлунок.
Нічноокий не був задоволений, але послухався. Думаю, він погнав коней далі та швидше, ніж це було насправді потрібно, але принаймні залишив їх живими. Я гадки не мав, які в них шанси вижити в цих горах. Ймовірно, скінчать у череві сніжного кота або як пир для вороння. Зненацька я відчув, що страшенно втомлений цим усім.
— Пішли? — зайве спитав у Кеттл, а вона кивнула. Напакувала для нас чимало харчових припасів. Ми понесли їх, та я сумнівався, чи зможу щось із цього перетравити. Те, чого ми не могли понести, а вовк з’їсти, полетіло через край. Я озирнувся довкола.
— Я скинув би туди і цю колону, якби посмів до неї доторкнутися, — сказав до Кеттл.
Вона глянула на мене так, наче думала, що я попрошу її це зробити.
— Я теж боюся її торкнутися, — врешті озвалася вона, і ми обоє відвернулися від колони.
Коли ми йшли дорогою, на гори наповзав вечір, а ніч швидко наступала йому на п’яти. Переходячи осипище у майже цілковитій темряві, я крокував за Кеттл і вовком. Ні він, ні вона не здавалися наляканими, а я надто втомився, аби перейматися, чи переживу цей перехід.
— Не дозволяй своїм думкам блукати, — вилаяла мене стара, коли ми зійшли з кам’яного звалища і знову опинилися на дорозі. Взяла мене за руку та міцно стиснула.
Так ми йшли якийсь час майже напотемки, просто тримаючись прямої та рівної дороги попереду, прокладеної вздовж схилу гори. Вовк біг першим, часто повертаючись, аби впевнитися, що з нами все гаразд. «Табір уже недалеко», — підбадьорив він мене після одної з таких пробіжок.
— Скільки ти цим займаєшся? — за якийсь час спитала мене Кеттл.
Я не став удавати, що не зрозумів запитання.
— Розпочав, коли мені було близько дванадцяти літ.
— Скількох людей ти вбив?
Дарма як звучало, та це не було байдуже запитання. Я відповів серйозно:
— Не знаю. Мій… учитель не радив мені рахувати. Казав, що це погана ідея.
Це не були його точні слова. Я добре їх запам’ятав. «Скільки — неістотно після першого, — сказав Чейд. — Знаємо, хто ми. Кількість не робить тебе ні кращим, ні гіршим». Я саме міркував, що він мав на увазі, коли Кеттл промовила в темряву:
— Я вже вбивала. Один раз.
Я не відповів. Дав би їй змогу розповісти мені про це, якби вона хотіла, та насправді не мав бажання знати.
Рука старої в моїй легенько затремтіла.
— Я вбила її у гніві. Не думала, що зумію, вона завжди була сильнішою. Але я залишилася живою, а вона померла. Тож вони випалили мене і прогнали. Відправили у довічне вигнання. — Сильно стиснула мою долоню своєю. Ми йшли далі. Попереду я помітив маленьку жаринку. Це, мабуть, жаровня, що горіла в наметі.
— Годі було й подумати, аби зробити те, що я зробила, — втомлено промовила Кеттл. — Досі ніколи такого не траплялося. Ох, між групами Скіллу, звичайно, зрідка, через суперництво за прихильність короля. Але я викликала на Скілл-поєдинок учасницю власної групи і вбила її. А це непростимо.
Розділ 29. Півняча корона
У гірського люду є одна гра. Складно вивчити її правила, тяжко опанувати. Грають у неї картами та жетонами з рунами. Карт загалом сімнадцять, переважно як чоловіча долоня завбільшки, роблять їх із будь-якого дерева світлої барви. На кожну карту нанесено постать із горянської традиції — Старого ткача чи Ту, що вистежує. Виконують ці високо стилізовані зображення фарбами, а контури випалюють. Позначених рунами жетонів — тридцять один, їх роблять із сірого каменю, характерного для Гір, і вирізають на них ієрогліфи — Каменю, Води, Пасовища тощо. Карти й жетони роздають гравцям, зазвичай трьом, поки не буде роздано всі. Карти і руни мають традиційну вагу, але вона змінюється залежно від комбінацій. Ця гра вважається дуже старою.
Решту шляху до намету ми пройшли мовчки. Зізнання Кеттл так мене приголомшило, що я не міг придумати жодної годящої фрази. Звісно, у мене з’явилися сотні питань, але ж засипати її ними — чистісінька дурість. Вона має відповіді, та сама вирішує, коли вділити їх мені. Тепер я це знав. Нічноокий тихо і швидко повернувся до мене. Підступив мені аж до ніг.