Вона вбила у своїй зграї?
Скидається на те.
Таке трапляється. Це недобре, але таке трапляється. Скажи їй це.
Не зараз.
Коли ми увійшли до намету, ніхто не заводив розмови. Ніхто нас ні про що не питав. Тож я тихо сказав:
— Ми вбили солдатів, відігнали коней, а їхні запаси скинули в прірву.
Старлінг лише дивилася на нас, наче не розуміла. Її очі були круглими й темними, як у птаха. Кеттрікен налила нам чаю і тихцем додала принесені нами харчі до наших власних, запаси яких уже вичерпувалися.
— Блазневі трохи краще, — сказала вона, змінюючи тему розмови.
Я глянув, як він спав, закутаний покривалами, і засумнівався в цьому. Очі йому запалися, волосся склеїлося від поту і прилипло до черепа, а від неспокійного сну стирчало віхтиками. Та коли я торкнувся його обличчя долонею, то воно було майже холодним. Я щільніше закутав Блазня покривалом.
— Він щось їв? — спитав я Кеттрікен.
— Випив трохи супу. Фітце, я думаю, з ним усе буде гаразд. Він уже хворів так, день чи два, у Синьому озері. Все так само: лихоманка і слабкість. Казав тоді, що це, може, й не хвороба, а лише зміна, характерна для його роду.
— Вчора він повторив мені те саме, — погодився я.
Вона вклала мені в руки миску теплого супу. Якусь мить його запах здавався приємним. Тоді потягло рештками супу, який перелякані солдати розлили на засніжену дорогу. Я стис щелепи.
— А ти взагалі бачив членів групи Скіллу? — спитала мене Кеттрікен.
Я труснув головою, затим змусив себе заговорити.
— Ні. Але там був великий кінь, а вбрання в його сумках пасувало б на Барла. В іншій був синій одяг, як любить Каррод. І речі строгого крою, для Вілла.
Я промовив їхні імена неспокійно, наче боявся, що можу їх прикликати, називаючи. З іншого боку, це імена людей, яких я вбив. Скіллери вони чи ні, гори з ними покінчать. Та я не пишався зробленим. Не міг і цілковито повірити в це, доки не побачу їхніх костей. Тим часом я знав одне: навряд чи вони нападуть на мене цієї ночі. Уявив, як вони повертаються до колони, сподіваючись, що там їх чекають їжа, вогонь і притулок. Натомість знаходять холод і темряву. Не побачать крові на снігу.
Я зрозумів, що суп стигне. Змусив себе з’їсти його, просто ковтав, не відчуваючи смаку. Таллоу грав на сопілці. Раптом я згадав, як він сидів колись на задніх сходах посудомийні та розважав кухонних дівчат-помивачок. Я заплющив очі, даремно мріючи згадати про нього щось недобре. Підозрюю, що єдиним його злочином була служба не тому господареві.
— Фітце, — відразу ж штурхонула мене Кеттл.
— Я не блукав! — обурився я.
— То б невдовзі почав. Сьогодні страх був твоїм союзником. Тому ти залишався зосередженим. Але вночі маєш якийсь час проспати, а тоді твій розум мусить бути добре захищеним. Повернувшись до колони, вони зрозуміють, що це справа твоїх рук, і почнуть полювати на тебе. Чи ти думаєш інакше?
Я знав, що так воно і є, та неприємно було чути, як це промовляють уголос. Хотів би я, щоб ні Кеттрікен, ні Старлінг не чули нас і не спостерігали за нами.
— Отож. А зараз трохи пограємо в нашу гру, гаразд? — задобрювала мене Кеттл.
Ми зіграли чотири партії. Я двічі переміг. Тоді вона розставила камені, майже всі білі, і дала мені чорний камінь, яким я мав виграти. Я намагався зосередитися на грі, знаючи, що раніше це допомагало, але просто був надто втомлений. Думав, що минуло понад рік, відколи я покинув Оленячий замок у подобі трупа. Понад рік, відколи я спав у справжньому ліжку, яке називав власним. Понад рік, відколи мав певність, що вчасно попоїм. Понад рік, відколи тримав Моллі в обіймах, понад рік, відколи вона наказала мені назавжди з нею розлучитися.
— Фітце. Припини.
Я підвів погляд з-над гральної полотнини і побачив, що Кеттл пильно до мене придивляється.
— Ти не можеш дозволити собі цього. Мусиш бути сильним.
— Я надто втомлений, щоб бути сильним.
— Сьогодні твої вороги були необережними. Не сподівалися, що ти їх розкриєш. Більше вони необережними не будуть.
— Сподіваюся, вони будуть мертвими, — кинув я з радістю, якої не відчував.
— Не так воно легко, — відповіла Кеттл, не знаючи, яким морозом пройняло мене від її слів. — Ти казав, що в місті тепліше. Побачивши, що втратили припаси, вони повернуться до міста. Там матимуть воду, і я певна, що вони взяли з собою харчі бодай на день. Не думаю, що ми можемо вже ними знехтувати. А ти як вважаєш?